8

8 розділ

Джеймсон

Я стояв біля дверей аудиторії, спостерігаючи, як вона сидить за партами. Її профіль, напружена поза, як вона кусає ручку, коли задумується… Звичайна. Звичайна дівчина. Але чомусь очі самі шукають її серед усіх. І я ненавиджу це «чомусь».

Вона не особлива. Не краща, не сильніша. Таких, як вона, десятки.

Але тільки вона зупиняє мій розум. Тільки її голос я пам’ятаю до деталей.

Я підійшов до викладача, коротко пояснив ситуацію. Він кивнув, і я повернувся до аудиторії:

— Емілі, зі мною.

Її погляд — переляканий, здивований. Інші студенти переглядаються, хихикають. Я це чую, і це дратує. Вони не мають права навіть обговорювати її. Не мають права знати, як вона сміється, які в неї очі, коли вона нервує.

Ми йшли мовчки. Я хотів щось сказати, але не знав, з чого почати. Мовчання рятувало.

— Я що, щось зробила? — тихо спитала вона.

— Ні. Сьогодні — твій перший день навчання зі мною, пам’ятаєш?

Це звучить так буденно. Але в голові звучить інакше: «Сьогодні — перший день, коли я можу бути поруч без причин вигадувати, без відмазок. Просто бути біля тебе, Емілі.»

У тренувальній залі я зупинився, подивився на неї. Вона нервувала. Я бачив, як тремтять її пальці.

— Тобі не обов’язково щось із себе будувати. Просто будь собою.

Бо саме це — і приваблює. Її справжність. Її звичайність, яка для мене стала винятком.

Я дивився, як вона реагує на план, як рухається, як дивиться на деталі. У її очах — інтелект. Це не просто студентка. Це дівчина, яка думає і діє. Я мовчки всміхнувся. Вона цього не бачила, але я зловив себе на думці: чорт, я не помилився.

— Якщо ти обереш цей маршрут, тебе помітять. Що робиш?

Її відповідь була швидкою, логічною. Я навіть не очікував такого чіткого мислення.

— Не погано. Можливо, ти швидше навчишся, ніж я думав.

— А ти думав, що я — повний нуль?

Я підняв брову. Зухвалість їй пасує.

— Я думав, що ти — як усі. Але, мабуть, ти… трохи інша.

І я зрозумів — це момент. Скільки ще можна мовчати? Ховатися? Грати роль холодного, стриманого командира, поки вона вважає, що я вибрав її тільки через здібності?

— Ти часто так дивишся на студенток?

Її питання застало мене зненацька. Я навіть не думав, що це помітно.

— Ніколи — чесно відповів я.

Бо це правда. Жодна інша не мала значення.

Тренування минуло швидко. Вона старалась. Я бачив це. Вона хотіла мені щось довести. І я не міг більше мовчати.

— Емілі. Я обрав тебе не просто так.

Її погляд… такий відкритий, такий уважний.

— Бо ти мене цікавиш. Як агент. І… не тільки.

Сказав. Все. Без ігор. Без масок. Я хотів побачити її реакцію, але вона мовчала. І ця тиша була найприємнішою з усіх.

Я ледь торкнувся її руки — коротко, мимохідь, але в голові пронеслось щось на кшталт “я зійду з розуму, якщо не зможу доторкнутися до неї ще раз”.

⸻⸻⸻⸻⸻⸻⸻⸻⸻⸻⸻⸻⸻

Вона вже пішла, а я залишився у залі, думаючи. Деймон вийшов на зв’язок по навушнику:

— Ну як вона?

— Розумна. Мислить швидко. Має потенціал.

— А ти?

— Що я?

— Ти зібрався їй усе розказати?

— Я вже сказав їй частину.

— Тобто вона знає, що ти в неї закоханий?

— Ні. Вона знає, що вона мене цікавить. Це поки що достатньо.

— І як ти плануєш не загубитися у цьому? Вона — твоя учениця.

— Вона — більше, ніж учениця. І я з цим впораюсь.

Я вимкнув зв’язок і вийшов з залу. В голові крутилася одна думка:

Я більше не хочу ховатися. Якщо вона буде поруч — я витримаю. Але тільки тоді.