Розділ 6

Вибух білого світла не приніс спокою. І він не приніс смерті.

Замість небуття прийшло дихання — різке, глибоке, ніби хтось силоміць витягнув його з товщі льодяної води. Шеф різко розплющив очі і з судомним хрипом втягнув у себе повітря. Його тіло інстинктивно смикнулося вперед, готуючись до бою, до останнього стрибка, але щось м'яке, проте нездоланно міцне, втримало його на місці. Широкі фіксаційні ремені надійно притискали його плечі та груди до анатомічного крісла.

У його вухах все ще лунав гуркіт руйнування віртуального шпиталю, але з кожною мілісекундою цей звук танув, замінюючись іншим. Рівним, ритмічним звуком. Це не була сирена. Це були... оплески?

Він закліпав, намагаючись сфокусувати зір. Тактичний візор зник. На його місці була лише важка, злегка волога від поту пов'язка з десятками тонких дротів, що тягнулися від його скронь і потилиці кудись у темряву за спиною.

Світ навколо нього набував чіткості. Це більше не був бетонний бункер дата-центру «Пангеї» і не брудна конспіративна квартира з виглядом на неоновий мегаполіс. Це була простора, залита м'яким денним світлом палата, що нагадувала центр управління космічними польотами, схрещений з передовою нейрохірургічною операційною. Скрізь мерехтіли голографічні дисплеї, але вони показували не коди зламу, а енцефалограми, рівні дофаміну та складні 3D-моделі людського мозку.

За широким панорамним склом на другому ярусі стояли люди в дорогих ділових костюмах. Вони аплодували, дивлячись униз, на нього.

До його крісла підійшов чоловік у бездоганно чистому білому халаті поверх світлого светра. Його обличчя випромінювало професійний спокій і стриманий тріумф. Він підніс до губ невеликий мікрофон-петличку, звертаючись до людей за склом.

— Пані та панове інвестори, я радий повідомити вам, що фаза активної інтеграції завершена успішно. Сеанс тривав рівно сорок сім хвилин реального часу. Як ви бачите на моніторах, нейронна активність пацієнтів стабілізувалася.

Чоловік обернувся до Шефа і лагідно, але з медичною відстороненістю посвітив йому в очі вузьким променем діагностичного ліхтарика.

— З поверненням, Давиде. Як ви почуваєтеся? Пульс трохи прискорений, але це нормально після екстреного виходу із симуляції.

— Давид?.. — голос Шефа прозвучав жалюгідно, хрипко. Він спробував стиснути кулаки, очікуючи відчути міць кібернетичних імплантів або важкість зброї. Але його руки були звичайними, покритими рідким сивим волоссям, слабкими руками людини, яка провела багато часу в лікарняному ліжку. Жодних субдермальних дротів. Жодної синтетичної шкіри.

Він повільно повернув голову вбік. У трьох метрах від нього, у такому самому кріслі, огорнутому павутиною кабелів, лежав Бліц. Тільки він не був зухвалим хакером у засмальцьованій куртці. Це був чоловік років сорока, чия ліва половина обличчя і шия були вкриті глибокими, старими опіковими шрамами. Медсестра обережно знімала з його голови нейронний шолом. Чоловік тихо плакав, дивлячись на свої руки, але в його сльозах не було паніки — лише глибоке, виснажливе полегшення.

По інший бік від Давида знаходилася Міра. Вона не мала мономолекулярних лез і не носила термокостюм. Вона була молодою жінкою, чиє праве око закривала акуратна медична пов'язка, а обличчя перетинали тонкі білі лінії хірургічних швів від автомобільного скла.

Давид заплющив очі, і в його свідомості, мов фрагменти розбитого дзеркала, почали складатися справжні спогади. Він згадав аварію. Згадав реанімацію своєї доньки. Згадав той день, коли його власний мозок не витримав горя, і масивний інсульт стер цілі десятиліття його життя, залишивши його в стані важкої амнезії та апатії. Він згадав, як його дружина, змарніла від горя, підписала згоду на участь у цій експериментальній програмі.

— Що... що це було? — прошепотів Давид, дивлячись на професора. — Мегаполіс... корпорація «Пангея»... пограбування. Це все здавалося абсолютно реальним.

Професор лагідно посміхнувся і натиснув кілька кнопок на планшеті, знімаючи фіксаційні ремені з Давида.

— Ваш розум вибудував грандіозний захисний бар'єр, Давиде. Після трагедії ви заблокували свої спогади. Звичайна терапія була безсила. Тому ми застосували протокол «Айва». Це робиться за допомогою нової технології та нових алгоритмів. Ми вживили у вашу кору нано-алгорітми зі штучним інтелектом.

Лікар показав на великий монітор, де крутилася 3D-модель тієї самої сфери, яку Давид пам'ятав як «Ядро сервера».

— У цих алгоритмів була задача повернути втрачене минуле. Але людська психіка блокує пряме втручання. Якби ми просто завантажили вам ваші ж спогади про аварію, ви б збожеволіли або впали в кому. Тому «Айва» працює інакше. Вона аналізує ваш психотип і створює ігрову симуляцію — безпечне середовище, де ви відчуваєте себе сильним, контролюєте ситуацію. Для вас це був світ хакерів і грабіжників. Ви самі створили «Шефа».

Давид слухав, відчуваючи, як усередині все стискається від болючого усвідомлення.

— А пограбування? — запитав він. — Вихідний код... ми намагалися його вкрасти.

— Це метафора, Давиде, — м'яко пояснив професор. — «Айва» перетворила процес лікування на пограбування сейфа. Сейфом була ваша власна заблокована пам'ять. Система змушувала вас долати перешкоди, боротися за код, поступово, крапля за краплею, змушуючи вас самостійно «відкривати» хворобливі спогади. Ваш опір у симуляції був опором вашого мозку. Коли ви «видаляли» фальшиві спогади про якихось наставників чи місії, ви насправді звільняли місце для прийняття реальності. Ви зламали власний захист і викрали назад своє життя.