Розділ 5

Блідо-зелені кахлі на стінах коридору були покриті тонким шаром конденсату, ніби приміщення важко дихало у лихоманці. Неонові лінії, які мали вказувати шлях до точок евакуації дата-центру, тепер безладно блимали, перетворюючись на криві графіки кардіомоніторів. Кожен їхній крок відлунював у вакуумній тиші не металевим брязкотом магнітних черевиків, а м'яким, нав'язливим скрипом гумових підошов по лінолеуму.

— Шефе... мої сенсори... — голос Міри тремтів, вона йшла, спираючись рукою об стіну, залишаючи на мокрих кахлях криваві відбитки. Її дихання було уривчастим. — Я не можу відкалібрувати візор. Він показує... він показує, що стін немає. Що ми взагалі не рухаємося.

— Вимкни його. Переходь на аналоговий зір, — різко відповів Шеф, хоча сам відчував, як його власні очі зраджують його. Світ навколо нього розшаровувався. На частку секунди він бачив перед собою броньовані двері шлюзу безпеки, а в наступну мить — подвійні двері з матовим склом, за якими метушилися нечіткі тіні в білих халатах.

Він зціпив зуби. «Айва» продовжує атаку. Вона зрозуміла, що вони забрали вихідний код, і тепер намагається дезорієнтувати їх, щоб вони ніколи не знайшли вихід. Це все ілюзія. Віртуальний лабіринт, спроектований прямо в їхню зорову кору.

— Бліце, дай мені карту колекторів! Нам потрібно піднятися на три рівні вгору! — скомандував Шеф, обертаючись до хакера.

Але Бліц стояв посеред коридору, втупившись у власні руки. Він не тягнувся до свого термінала. Його плечі дрібно тряслися.

— Бліце! Ти чуєш мене?!

— Вони не залізні... — прошепотів хакер, повільно піднімаючи на Шефа порожній, повний тваринного жаху погляд.

— Що ти верзеш?

— Мої руки. Вони не кібернетичні, Шефе, — Бліц судомно ковтнув повітря. Він почав дряпати своє ліве передпліччя, де зазвичай виднівся хромований роз'єм прямого підключення. Замість металу і синтетичної шкіри під його нігтями залишалися глибокі червоні подряпини. — Де мій порт? Де мої субдермальні дроти?! Їх немає! Це просто... просто шрами! Суцільні опіки і шрами!

Бліц упав на коліна, хапаючись за голову. Світло над ним почало блимати з жахливою частотою.

— Я не зламник... — закричав Бліц, і його голос розірвав тишу коридору, перетворюючись на істеричне ридання. — Я не був хакером корпорацій! Я пам'ятаю! Я згадав, Шефе! Полум'я... воно було всюди. Лабораторія вибухнула. Проводка закоротила, я намагався витягнути звідти колегу, але двері заклинило. Вогонь плавив мою шкіру... Я кричав, щоб вони відкрили, але ніхто не прийшов! Я не грабував банків! Я просто... я просто згорів заживо!

— Замовкни! — Шеф схопив Бліца за комір, намагаючись струсити його. — Це нейровірус! Система підміняє твої спогади фальшивими конструктами, щоб зламати тебе! Ти Бліц! Найкращий хакер у Мегаполісі! Ми грабували банк на 45-й вулиці разом, пам'ятаєш?!

— Ні! Це брехня! — Бліц вирвався з його рук і відповз до стіни, згорнувшись у клубок. — Ніякого банку не було! Це все фальшивка! Я пам'ятаю запах власного паленого м'яса!

Шеф відчув, як усередині нього наростає паніка. Якщо «Айва» здатна на таке глибоке втручання, вони приречені. Він повернувся до Міри, сподіваючись знайти в ній підтримку, але дівчина стояла навколішки, втупившись у порожнечу.

Її монолеза — гордість і смертоносна зброя будь-якого вуличного самурая — зникли. Її руки судорожно стискали повітря, ніби вона намагалася вхопитися за щось невидиме.

— Фари... — монотонно шепотіла вона, розгойдуючись з боку в бік. Її кібер-око більше не світилося загрозливим червоним. Воно виглядало як звичайна медична пов'язка на скаліченому обличчі. — Вони були такі яскраві. Вантажівка вилетіла на зустрічну смугу. Дощ лив стіною, скло розлетілося на мільярд осколків. Вони врізалися в моє обличчя... в моє око... Мамо... мамо, ти спиш? Чому ти не відповідаєш, мамо?!

Міра закричала — пронизливо, моторошно, як поранена тварина. Її розум не витримав травми, і тепер, під тиском системи, захисний бар'єр впав.

Шеф позадкував, хитаючи головою.

— Ні... ні-ні-ні. Це все симуляція. Це галюцинації, викликані вірусом.

Він простягнув руку до кишені плаща, щоб дістати свій імпульсний пістолет, але його пальці намацали щось інше. Замість холодної сталі зброї він витягнув пожмаканий пластиковий стаканчик з недопитою кавою.

Він подивився на свій одяг. Тактичний бронежилет і плащ із кевлару почали тьмяніти, розчиняючись у повітрі. Замість них на ньому була зім'ята, дешева сорочка і сірі лікарняні штани.

Світ навколо Шефа почав розвалюватися остаточно. Коридор розширювався і звужувався в такт його шаленому серцебиттю. Звук гудіння серверів, який переслідував їх від самого початку місії, раптово оформився в чіткий, ритмічний звук апарату штучної вентиляції легень.

Шеф дістав із підсумка хромований циліндр — той самий, на який він скопіював вихідний код «Айви». Пристрій, заради якого вони пройшли крізь пекло. Але в його руці лежав не високотехнологічний носій інформації. Це була звичайна пластикова крапельниця з товстою голкою на кінці, по трубці якої повільно стікала прозора рідина.

«Синхронізація на рівні 85 відсотків. Показники життєдіяльності нестабільні. Рекомендується збільшити дозу нейростимулятора,» — пролунав спокійний, жіночий голос. Але це був не голос штучного інтелекту системи безпеки. Це був голос, який лунав із гучномовця десь над його головою.