Розділ 1

Дощ над Мегаполісом ніколи не мав запаху води. Він пахнув озоном, паленим пластиком і металевим присмаком дешевих стимуляторів. Шеф стояв біля панорамного вікна своєї конспіративної квартири на вісімдесятому поверсі і дивився, як краплі стікають по брудному склу, розмиваючи неонові вивіски нижніх рівнів.

У його скронях пульсував глухий, ритмічний біль. Шеф потер перенісся двома пальцями, змушуючи себе зосередитися. Це просто стрес. Професійна деформація. Коли ти половину життя проводиш, підключаючи свій нейроінтерфейс до чужих серверів, твій власний мозок починає видавати помилки системи.

Він відійшов від вікна і сів за масивний сталевий стіл, у центрі якого мерехтіла тривимірна голограма. Це була схема підземного дата-центру корпорації «Пангея». Вісім рівнів захисту, біометричні сканери, квантові брандмауери та патрулі дронів. І десь там, на самому дні цього цифрового пекла, пульсувало серце об'єкта.

Сервер «Айва».

Легенда тіньового інтернету. Одні казали, що це штучний інтелект нового покоління, здатний зламати будь-яку фінансову систему світу за три мілісекунди. Інші шепотіли, що це вихідний код до безмежних можливостей — алгоритм, здатний переписувати саму реальність у цифровому просторі, маніпулювати ринками, країнами, свідомостями. Для Шефа це було просто замовлення. Найбільший куш у його житті. Останній квиток на свободу.

Він простягнув руку до внутрішньої кишені плаща і дістав невеликий фізичний носій — стару роздруковану фотографію. На ній сміялася маленька дівчинка на тлі зеленого парку. Його донька. Шеф втупився у знімок, відчуваючи дивний укол тривоги. Він знав, що грабує «Пангею» заради неї, щоб оплатити їй квиток у краще життя. Але коли він спробував згадати, як звучить її сміх… у голові виникла лише порожнеча. Білий шум.

— Як її звати? — прошепотів він сам до себе, і раптом відчув холодок по спині. Він не міг згадати ім'я. Перша літера вислизала, як вода крізь пальці.

— Знову розмовляєш із привидами, Шефе?

Різкий, насмішкуватий голос розірвав тишу. У кутку кімнати повітря пішло брижами, розсипаючись на шестикутні пікселі, і з режиму активного камуфляжу вийшла Міра. Вона була одягнена в обтислий термокостюм для прихованого проникнення, її сріблясте волосся було зібране в тугий вузол, а праве око повністю заміняв кібернетичний візор, що тихо дзижчав, фокусуючись на обличчі Шефа.

Шеф миттєво сховав фотографію назад у кишеню.

— А ти знову не користуєшся дверима, як нормальні люди, Міро.

— Двері — це для тих, у кого немає ключів доступу від чужих життів, — вона граціозно підійшла до столу, наливаючи собі синтетичну каву з автомата. — Я не могла спати. Знову цей дурний сон.

— Який? — Шеф не відривав погляду від голограми дата-центру.

— Біла кімната. Сліпучо-біла. І люди в масках схиляються наді мною. Мені здається, мої нейроімпланти потребують калібрування, вони ловлять якісь залишкові спогади попереднього власника.

Шеф нахмурився. Останнім часом уся команда скаржилася на якісь дивні побічні ефекти. Але часу на діагностику не було.

Двері сховища з шипінням роз'їхалися в боки, і до кімнати ввалився Бліц. Він тягнув за собою два важкі кейси з обладнанням. Бліц був найкращим зламником апаратних мереж у місті, але виглядав як ходяча катастрофа: вічно розпатланий, у засмальцьованій куртці, з руками, які постійно злегка тремтіли.

— Я дістав магнітні резонатори! — радісно вигукнув він, кидаючи кейси на підлогу, від чого ті видали глухий металевий брязкіт. — І знаєте що? Система безпеки «Пангеї» — це просто сміх. Я прогнав їхні протоколи через симулятор. Вони використовують алгоритми захисту п'ятирічної давнини! Вони настільки впевнені у своїй фізичній ізоляції, що їхній софт став лінивим.

— Не недооцінюй їх, Бліце, — холодно відрізав Шеф. — Це «Айва». Вони не стали б ховати щось незначне під сотнями метрів бетону.

Він провів рукою над голограмою, розгортаючи її на всю площу столу. У повітрі зависла детальна 3D-модель підземного комплексу. Червоні лінії позначали лазерні сітки, сині — зони охолодження серверів.

— Слухайте уважно, повторювати не буду, — голос Шефа став жорстким, металевим, позбавленим будь-яких емоцій. Він увійшов у режим командира. — Наш маршрут починається зі старого колектора під сектором 4. Він відрізаний від міської мережі, але Бліц підключиться до їхньої системи вентиляції. Це дасть нам рівно три хвилини сліпої зони, поки їхні датчики тиску не зрозуміють, що повітряний потік змінився.

Бліц нервово потирав руки, його очі гарячково бігали по схемі. — Три хвилини — це вічність. Я змушу їхні сканери думати, що ми — просто перепад температури через витік фреону. Легкотня. Їхня безпека — це набір нудних протоколів, написаних корпоративними щурами, які ніколи не бачили справжнього вуличного коду.

— Міро, — Шеф перевів погляд на дівчину. — Ти йдеш у авангарді. Твоя ціль — фізичні вузли зв'язку на четвертому рівні. Якщо ти не обріжеш оптику до того, як ми спустимося нижче, «Айва» заблокує нас у ліфті, і ми перетворимося на консерви.

— Зроблю, як завжди. Чисто і без шуму, — Міра самовпевнено посміхнулася, поправляючи рукавицю з вбудованими мономолекулярними лезами. — Але Шефе... ти впевнений, що ця «Айва» — це просто код? У тіньовому неті кажуть, що ті, хто намагався її зламати раніше, просто зникали.