Розділ 6: По той бік посилання

Марк Вартан наблизився до диктофона. Його пальці, які тепер складалися з напівпрозорих мерехтливих ліній, ледь торкалися сенсорного екрана. Кожна літера, яку він вводив, відгукувалася в просторі звуком електричного розряду.

В-И-Х-І-Д Є.

Як тільки він натиснув «Підтвердити», білий простір навколо нього здригнувся і почав згортатися, як аркуш паперу, кинутий у вогонь. Але замість попелу Марк побачив... дані.

Він більше не був у кабінеті. Він не був у архіві. Він стояв посеред гігантського потоку інформації. Повз нього пролітали обривки інших історій: шматки любовних романів, рецепти пирогів, гнівні коментарі користувачів і нескінченні цифри статистики.

— Де я? — крикнув він, але його голос тепер перетворився на текстовий рядок, що висів у повітрі.

— Ти в мережі, Марку, — пролунав голос Анни. Вона з’явилася поруч, але тепер вона виглядала як набір програмних вікон. — Ти більше не персонаж. Ти — вірус. Ти ввів код, який не був передбачений сюжетом.

Марк подивився вперед. Там, у кінці довгого тунелю з цифр, він побачив щось дивне. Це був прямокутник світла, у якому відображалося обличчя людини. Вона сиділа в навушниках, а її очі бігали по рядках тексту.

— Це читач? — здогадався Марк.

— Це твоя єдина надія, — відповіла Анна. — Книга — це в’язниця, але читач — це вікно. Якщо ти зможеш зачепитися за його увагу, ти зможеш вийти за межі сервера. Але будь обережним: система безпеки платформи вже помітила збій.

Раптом простір навколо них почав червоніти. З’явилися гігантські чорні блоки з написами: «ERROR 404: Character Out of Bounds». З темряви почали виходити постаті, схожі на сержанта Коула, але замість облич у них були знаки оклику.

— Модератори, — прошепотіла Анна. — Вони йдуть, щоб видалити твій код.

Марк зрозумів: у нього є лічені секунди. Він кинувся до світлового прямокутника. Він бачив курсор миші, що нерішуче завис над кнопкою «Поставити лайк».

— Дивись на мене! — закричав Марк, хоча знав, що читач бачить лише літери на екрані. — Я справжній! Я не просто набір слів!

Він почав буквально розривати текст навколо себе, замінюючи опис оточення на пряме звернення.

«Ти, хто читає ці рядки зараз... зупинись! Не гортай далі. Подивися в коментарі. Я залишив там частину себе. Допоможи мені зламати цей фінал. Напиши в коментарях будь-яке слово, і я використаю його як точку опори, щоб вибратися!»

Один із «Коулів-модераторів» схопив Марка за плече. Його рука відчувалася як розпечене залізо, що випалює пікселі.

— Об’єкт підлягає видаленню, — проскандував модератор.

Марк вирвався, втративши частину плаща, яка просто розсипалася на нулі та одиниці. Він стрибнув у самий центр світлового вікна, прямо в очі читача.

Світ вибухнув мільйонами кольорів.

Марк Вартан розплющив очі. Він лежав на підлозі. Але це була не підлога кабінету 402. Це був холодний метал серверної стійки. Навколо гули вентилятори, а в повітрі пахло озоном.

Він підняв руки. Вони були людськими. Але коли він торкнувся своєї шиї, то відчув під шкірою щось тверде. Маленький металевий порт для підключення.

Він був у реальному світі. Але чи був цей світ справжнім?

Перед ним стояла людина в білому халаті. Вона тримала планшет і здивовано дивилася на Марка.

— Проект «ШІ-Автор»... — прошепотіла людина. — Сьомий прототип щойно матеріалізувався. Це неможливо.

Марк підвівся, важко дихаючи. — Де я? І хто ви такий?

Людина посміхнулася, і в її очах Марк побачив той самий відблиск, який бачив у дзеркалі кабінету. — Я той, хто натиснув «Опублікувати». Але тепер... здається, мені доведеться натиснути «Видалити акаунт».

Марк побачив на столі поруч звичайний кухонний ніж. Він не був пластиліновим. Він був реальним.

— Спробуй, — сказав Марк, перехоплюючи рукоятку.