Розділ 2: Скляний свідок

Марк Вартан не вірив у привидів, але вірив у дзеркала. Велике, у важкій рамі, воно займало майже чверть стіни навпроти крісла покійного Романа Гілла. У ньому відображалася вся кімната: застигле тіло психотерапевта, перелякана Анна на підлозі та сам Марк — похмура постать у пом’ятому плащі.

— Коул, перевір стіну за дзеркалом, — кинув Марк, не відриваючи погляду від свого відображення.

Сержант здивовано підняв брову, але слухняно підійшов до скла. Він обережно постукав по поверхні. Звук був глухим, однорідним.

— Звичайна стіна, детектив. Ніяких таємних кімнат чи подвійного скла.

Марк насупився. Він підійшов до Анни Ленц. Дівчина все ще стискала записник. Її пальці побіліли від напруги.

— Анно, — м’яко почав він, присідаючи поруч. — Ви сказали, що він назвав вбивцю. Як саме він це зробив? Він побачив когось у вікні? Чи, можливо, хтось вийшов із тіні?

Анна повільно підняла очі. У її зіницях Марк побачив власне відображення, але воно здавалося йому чужим.

— Він не дивився на двері, — прошепотіла вона. — Він дивився на мене. Але не крізь мене, як зазвичай. Він дивився так, ніби бачив за моєю спиною щось величезне. Він сказав: «Ось і ти. Ти завжди був тут, у сліпій плямі». А потім він просто... перестав дихати.

— А кава? — Марк вказав на дві чашки. — Ви пили з ним?

Дівчина подивилася на столик, і її обличчя скривилося від болю. — Я не п’ю кави. У мене на неї алергія. Лікар Гілл це знав. Він завжди готував мені трав'яний чай.

Вартан різко повернувся до столу. Дві чашки кави. Чорної, без цукру. Якщо Анна не пила її, то для кого призначалася друга чашка? І чому вона була гарячою, коли поліція вибила двері?

Він витяг з кишені гумові рукавички й обережно взяв записник із рук дівчини. Вона не опиралася. Марк швидко пролистав сторінки. Більшість із них були порожніми, але на останній, заповненій вчорашньою датою, було лише одне слово, повторене десятки разів дрібним, бісерним почерком:

«Дзеркало. Дзеркало. Дзеркало. Дзеркало...»

Раптом у коридорі почулися швидкі кроки. Це був криміналіст Лазар. Він виглядав розгубленим.

— Марку, у нас проблема з експертизою кави.

— Вже знайшли отруту? — запитав детектив.

— У тому-то й річ, що ні. Це ідеальна арабіка високої якості. Але є одна деталь, яка не вкладається в голову. Температура.

Лазар простягнув планшет із графіками. — Згідно з нашими розрахунками, кава в обох чашках мала б охолонути до кімнатної температури ще годину тому. Але коли ми приїхали, вона була майже 80 градусів. Ніби її налили за хвилину до нашого входу.

— Але двері були зачинені на засув, — втрутився Коул. — Ми їх вибивали! Ніхто не міг вийти з кімнати непоміченим.

Марк знову подивився на дзеркало. Цього разу йому здалося, що його власне відображення моргнуло на частку секунди пізніше, ніж він сам.

— Коул, виведіть дівчину. Опечатайте будівлю. Я хочу, щоб кожен сантиметр цієї підлоги був просканований.

Коли вони вийшли, Марк залишився в кабінеті один. Він підійшов до диктофона, який все ще лежав на підлозі. Натиснув «Play».

Тиша. Глуха, тиснуча тиша, що тривала сорок хвилин. Марк заплющив очі, намагаючись вловити бодай щось. На тридцять дев’ятій хвилині він почув це. Не голос. Не кроки.

Це був звук перегортання сторінки. Тихий шелест паперу, який міг належати лише одній людині в цій кімнаті. Але Анна сиділа на підлозі, а записник був у неї в руках.

Марк відкрив очі й похолонув. На поверхні гарячої кави в другій чашці з'явилися кола. Ніби хтось щойно невидимим пальцем торкнувся рідини.

— Хто тут? — голос Вартана прозвучав незвично хрипко.

Відповіддю став легкий дзвін порцеляни. Друга чашка повільно повернулася навколо своєї осі, наче її хтось зручніше перехопив за ручку.