ПРАВИЛО ДРУГЕ (2.1 - 2.5)

ПРАВИЛО 2. ЗАВЖДИ ВИКОНУВАТИ НАКАЗИ!

2.1

— Я ж наказав вам іти праворуч! — грізно проказав містер Кенсі, дивлячись на Дульцю зверху вниз. — У відчинені двері! Невже так важко розрізнити, де знаходиться ліворуч, а де праворуч? Друге моє правило для вас сьогодні чітко прозвучало! Виконувати всі накази! Негайно і беззаперечно!

— Я й пішла праворуч! Ви що, думаєте, що я не можу відрізнити, де моя права чи ліва рука?! — обурилась Дульця, витягнулася струною, стала навіть навшпиньки, намагаючись зберігати гідність та впевненість, хоч її святкова сукня була геть непристойно з’їдена слизом рівно до середини стегон, а босі ноги забабрані у червону гидоту і липли до підлоги. — Я що, по-вашому, не можу розрізнити, де ліворуч, а де праворуч?! Ось відчинені двері! — обернулася дівчина до тих дверей, які вважала входом до своєї кімнати, й завмерла з роззявленим ротом. Вони були зачинені!

— Як бачите, двері зачинені, — саркастично зауважив містер Кенсі.

— Вони були відчинені! Що, я зовсім клепки в голові не маю?! — обурилася Дульця. — Та точно вам кажу, що були відчинені! Вам не вистачає світла у цих коридорах! У такій темноті може сховатися будь-який монстр! Правда, невідомо, як він заліз до вашого маєтку, той з’явник, але заховався тут, у кутку, і напав на мене, бідну. Може, ви мені поясните, чому ваші вікна зачинені?

— Це не вашого розуму справа, — нахмурився містер Кенсі. — І взагалі, добре, що я почув, що ви тут із кимось розмовляєте, і встиг вас врятувати. Він би повністю зжував вас. З’явник дивний: спочатку він з’їдає одяг та прикраси, а потім уже приступає до основного десерту.

Містер Кенсі опустив очі і поглянув на Дульцині ніжки, явно вважаючи їх десертом. Його очі теж кровожерливо заблищали.

Дівчина почервоніла, згадавши раптом, що стоїть напівоголена перед чоловіком.

— Не дивіться на мене так, — промовила вона, засоромившись, але не подавши вигляду, тупнула босою ніжкою і промовила. — Покажіть нарешті мені мою кімнату. Я хочу привести себе до порядку. І ще, я згадала, що мій саквояж із речами залишився на кухні. Треба повернутися і забрати його. До того ж, я зголодніла від усіх цих нервувань! Та й вам поїсти треба! А там такі смачні котлетки вийшли!

— Ні, ні, не треба нікуди повертатися! — злякався містер Кенсі. — Ходімте, я проведу вас до вашої кімнати, зачиню і пересвідчуся, що ви знаходитеся під замком. Так мені буде спокійніше. А саквояж принесу сам. Або попрошу зробити це пані Ганнуту. І обід управителька вам теж принесе до вашої кімнати.

Містер Кенсі схопив Дульцю за руку і потягнув із лівого коридорного відгалуження до центрального прямого коридору. Через кілька кроків він сказав дівчині:

— От бачите, тут теж є такий самий коридор, але з відчиненими дверима. Сюди вам треба було йти. Отут і ваша кімната.

— Де? — вирячилася Дульця на голу стіну, на яку вказував містер Кенсі. Кам’яна, звичайна, і в ній не було жодних дверей.

— Та ось же, — вказав він і ступив крок до стіни.

Але дівчина висмикнула руку, підозрюючи, що містер Кенсі після магічного бою трохи не дуже тямить, що робить.

— Але ж тут стіна! Тут немає ходу і жодного коридору!

Чоловік дивно подивився на дівчину і зненацька ступив крок вперед і... зник. А Дульця аж долонями сплеснула.

— Ого! Як ви можете проходити через стіну? Ви справді найсильніший маг, якого я знаю!

— Я ні крізь що не проходив, — промовив містер Кенсі дуже близько, і голос його звучав зовсім не так, як повинен був звучати, коли б чоловік знаходився за стіною. Дульця чула його дуже добре. — Про яку стіну ви говорите?

— Та ось же, я бачу її, — промовила дівчина і протягнула руку. Але її пальці пройшли крізь камінь, не зустрівши жодної перешкоди.

— Дивно, — сказав містер Кенсі, з’являючись перед дівчиною, неначе привид. — Стверджуєте, що тут знаходиться стіна?

Він активував якесь магічне заклинання в долоні і розсипав іскри у коридорі. Всі вони почали хаотично літати у повітрі, і незабаром, коли магічне заклинання закінчилося, стіна поступово розтанула перед ошелешеним поглядом дівчини.

— А тепер ви щось бачите? — запитав містер Кенсі.

— Ні, не бачу, — похитала головою дівчина. — Ваше магічне заклинання все знищило. О! І двері відчинені, точно так, як ви казали! — зраділа вона і побігла до розчинених дверей у коридорі, який і справді ішов праворуч від основного.

Але якимось чином магічна заслона приховувала це відгалуження, і Дульця не могла побачити справді відчинені двері до своєї кімнати. Напевно, з’явник спеціально це зробив, щоб привабити її до смертельної калюжі. А те, що дівчина плуталася і мала халепу з правою та лівою рукою, було вже очевидно. Для містера Кенсі точно.

— Добре, ходімте до вашої кімнати, — промовив він.

Хотів сказати дівчині, щоб заходила, але вона і без запрошення впурхнула до покоїв, і чоловік, незадоволено похитавши головою і цокнувши з досадою язиком, поспішив за невгамовною доглядальницею.

За порогом знаходився стандартний будуар. Під стінами стояли пишне гарне ліжко, велике трюмо із дзеркалами, ще більша шафа, а на підлозі пестив босі Дульцині ноги м’який килим. Вікно (чому дівчина зовсім не здивувалася) було, як і скрізь у маєтку, зачинене віконницями. Проте тут було світліше, ніж деінде в будинку, бо під стелею висіла дивна люстра, яка, як Дульця зайшла до кімнати, замерехтіла яскравим світлом.