ПРАВИЛО ПЕРШЕ (1.11 - 1.15)

1.11

— Я бачу, ти дівчина шворна, та ще й язиката, — почала вичитувати Дульцю управителька, як тільки вони увійшли на кухню. — Бери зараз віник і йди попідмітай ті горіхи з підлоги, а також увесь той попіл, який там валяється, і сковорідку принеси. Чого ти лізеш, коли він б’ється із монстром? Не можна такого робити. Сказав тобі містер Кенсі — іди на кухню, то й іди!

Вона бормотіла це монотонно, повчаючи Дульцю, а в тої язик так і вертівся, щоби порозпитувати пані Ганнуту то про все те, що коїться у цьому маєтку.

Дульця вирішила для початку бути тихою і покладистою, взяла віника, котрий стояв у кутку, і заклопотано попрямувала до виходу з кухні. Але все-таки зупинилася на порозі і спитала у пані Ганнути:

— А що це такий був за монстр? Я так зрозуміла, що містер Кенсі звичний до таких візитів і навіть зовсім не сполошився після того, як монстр мало його не задушив.

— Він би його не задушив, — похитала головою пані управителька. — Вони добре знають один одного. Він тут мешкає... Ой! Не можна тобі про це розповідати, — спохопилася вона. — Мені заборонено. Вічно я забуваю!

— А! Правила! — кивнула Дульця, розуміюче махнувши віником. — Містер Кенсі мені щойно теж розповідав про свої правила. І що їх треба ретельно дотримуватися. Напевно, і вас змусив?

— Я тобі так скажу, дівчино: дотримуватимешся правил — будеш ціліша! І взагалі, якщо прийшла і працюєш на роботодавця, то не опираєшся, а робиш так, як він сказав, — підтиснула губи пані Ганнута. — Тим більше, що платить містер Кенсі завжди дуже добре.

У Дульці думки хаотично билися в голові, і вона не знала, з якого запитання почати. Адже їх було так багато! Хотілося розпитати і про наречену, яка з’явилася у дзеркалі, чи справді вона наречена містера Кенсі, чи обманює? Хотілося також вияснити і про всі ці правила більш детально. Чому вони виникли? Чому не можна відчиняти двері? Що це за монстр такий, який живе, виявляється, у цьому домі? Але пані Ганнута відволікла її раптом, сплеснувши в долоні.

— А це що таке? Як смачно пахне! — почала вона, вказуючи на стіл, де лежали на таці гіркою пиріжки. А також стояла там загорнута у махровий рушник (щоб не вистигло) велика каструля борщу, в окремому судочку лежали посмажені котлети, политі грибним соусом, а ще стояв великий графин із компотом...

— Та це я трохи приготувала страв на сніданок, — скромно опустила очі Дульця. — Побачила, що тут магічні кухарі працюють, а я ж знаю, що вони готують несмачну їжу! Тому захотілося чогось домашнього...

— Яка ж ти молодчинка! — похвалила дівчину пані Ганнута. — Знаєш, я зовсім готувати не вмію. Точніше, можу, рецепти знаю, але коли готую, то в мене виходить зовсім несмачно. Чомусь майже так само, як у магічних кухарів. А цей агрегат, — кивнула вона на скриню, яка активувала магічних кухарів, — мені зовсім не подобається. Не люблю я цього. Ходила колись, давно, ще коли містер Кенсі тільки оселився у цьому маєтку, до нас кухарка. Гарно вона готувала. Але потім, коли сталося тут.., — пані Ганнута замовкла, напевно знову хотіла щось розповісти заборонене, але зупинила себе, і промовила: — Ну, після деяких подій.. То вона відмовилася приходити до нас. Тому й вдовольняємося такою їжею, яку готують магічні працівники. Але тепер, дівчино, буде у тебе обов’язком не лише доглядати за хазяїном, але й готувати їжу. Якщо ти не проти, звичайно. Це не дуже входить у твої прямі обов’язки, але я дуже проситиму. Містер Кенсі любить гарно поїсти. Інколи я приношу їжу з кав’ярні, котра неподалеку, але він забороняє мені дуже часто виходити з маєтку. Ти ж бачиш, я втрачаю свідомість, коли бачу незнайомців. Таке у мене прокляття, — скрушно зітхнула управителька.

— Але ж ви кажете, що той монстр, котрий сьогодні напав на містера Кенсі, уже не вперше приходить. Вони, як я розумію, напевно, деякою мірою специфічні друзі… або... е-е-е... специфічні вороги.., — задумалась Дульця, і їй одразу ж закортіло розгадати цю загадку. — Він для вас уже і не є незнайомцем. Хіба ні? Проте ви, коли його побачили, то зомліли...

— Та той Турнакс такий капосний, що кожного разу з’являється у новій личині. Любить зі мною дражнитися. Він мешкає..., — знову мало не проговорилася пані Ганнута. Закрила рот долонею, зиркнула підозріло на Дульцю і стишила голос. — Ти поменше про це говори. Взагалі ні про що, що стосується дому, подій у ньому, а також людей та істот, які тут будуть з’являтися, нікому не можна розповідати. Це велика таємниця! Навіть не так! Це державна таємниця! — підняла палець пані Ганнута і похитала ним, вказуючи на Дульцю.

— Державна таємниця?! — Дульця аж захлинулася від цікавості. Дарма пані Ганнута нагадала про заборону: очі дівчини заблищали. І вона вирішила все-таки запитати і про дзеркало.

— А ще у мене запитання… Це дзеркало, котре висить у передпокої. Там… ну, мені здалося, що там воно щось дивне показує. Воно... е-е-е... магічне? — почала дівчина здалеку.

— А про дзеркало взагалі мовчи! — пані Ганнута взялася за голову. — Ти тут знаходишся так мало часу, а вже повпихала свій цікавий ніс туди, куди не можна! Ще раз тобі кажу, дівчино: якщо хочеш після своєї служби вийти з цього маєтку цілою та неушкодженою, то просто нікуди не лізь! Дверей — не торкайся! Якщо щось побачиш дивне чи незрозуміле — відвернися та й геть іди! Виконуй всі накази містера Кенсі безвідмовно! А до того дзеркала бажано не лише не підходити, а й не дивитися в його бік! От, я зараз відведу тебе, після того як поприбираєш, у твою кімнату. Там і дзеркало є. Будеш на себе у своїх покоях милуватися, — управителька чомусь розізлилася. — І взагалі, не відволікай мене! Я буду сервірувати стіл у їдальні для обіду. А ти швиденько поприбирай ті горіхи, попідмітай підлогу, та й підемо до твоєї кімнати. Сидітимеш там аж до тих пір, поки містер Кенсі не закриється у своєму кабінеті. Він працює над дуже великим королівським проєктом. Тому його майже не видно. Тільки снідає, обідає та вечеряє — і знову до праці...