ПРАВИЛО ПЕРШЕ (1.6 - 1.10)

1.6

Чоловік сів на підлозі, засичав від болю і схопився за потилицю, якою добряче гупнувся об край сходинки. «Добре, що взагалі череп собі не проломив!», — подумала Дульсія перелякано.

— Демони вас забирай! Це ви спеціально?! Якою магією ви користуєтеся?! Чи у вас таке прокляття?! Ви насилаєте на оточуючих вас людей падіння?! — визвірився містер Кенсі.

— Ні! — пропищала схарапуджено Дульсія. — Е-е-е... Ви самі винні! Під ноги дивитися треба! Пані Ганнута просипала, падаючи, горіхи з пакета. А ви не помітили! У вас тут темінь, як у жука під крилами! Якби було нормальне освітлення, то ні ви б не впали, ні управителька не перелякалася, бо одразу б мене побачила! А так і дитині ясно: я б сама не витримала й перелякалася, коли б до мене з темноти хтось привітався… е-е-е... незнайомий… е-е-е... у домі, який я добре знаю…

Містер Кенсі якось дивно глянув на Дульсію, але нічого не відповів. Лише підвівся на ноги, потираючи голову, й повільно підійшов до управительки та Дульсії. Горіхи під його чоботами голосно тріщали.

— Треба перенести управительку на диван, — промовив він роздратовано, дивлячись чомусь на Дульсію, а не на жінку на підлозі.

— Як перенести? — не зрозуміла дівчина. — Я її не підніму, пані дуже… е-е-е… велика і… е-е-е… об’ємна. У мене сил не вистачить. Може, ви це зробите, або… можемо разом спробувати, — запропонувала дівчина. — Точно! Давайте, ви беріть за верхню частину жінки… за голову… тобто, гм, за плечі.., — почала командувати Дульця, зрадівши, що містер Кенсі відволікся від свого страшного падіння і не згадує її прокляття. Бо дівчина не дуже любила його згадувати й взагалі про це говорити. — А я візьму за ноги! Хоч пані управителька і важка, але, думаю, ми зможемо її перенести на диван.

Дульця переповзла на колінах до ніг жінки, опинившись біля чобіт містера Кенсі, і вимогливо поглянула на нього знизу вверх.

— Ну, чого ви стоїте?! Беріть пані Ганнуту за плечі! Повільно й обережно перенесемо її!

Містер Кенсі незмигно дивився на метушню Дульці. Якась дивна емоція мерехтіла на його обличчі. Він, не відриваючи погляду від Дульсії, клацнув пальцями — і магічна сила підняла управительку й почала переносити її на диван.

Дульця заворожено стежила за тим, як пані Ганнута вже за дві секунди лежала на дивані, проте й досі не отямилася. Сама ж дівчина залишилася стояти на колінах біля чобіт містера Кенсі. До речі, дуже стильних: із вузькими носами, рифленими підборами й невеличкими шпорами позаду у вигляді сонечок.

Містер Кенсі все так само непорушно роздивлявся Дульсію. Запанувала тиша. В якій тонко й неприємно знову дзижчала муха десь у кутку кімнати...

І раптом Дульсія зрозуміла, що так пильно містер Кенсі дивиться не на неї саму, а… на її конкретну частину тіла. От, безсоромник! Коли дівчина готувала їжу на кухні, то розстібнула кілька верхніх ґудзичків сукні — і тепер містер Кенсі зацікавлено глипав у її виріз… Дульсінея роздратовано схопилася на ноги, швидко почала застібати ґудзики під насмішкувати поглядом чоловіка. Трохи знітилася, але й розізлилась.

"Ти бач! Зирить, куди не слід! Що, йому тої коханки мало, яка, напевно, залишилася нагорі? І взагалі, міг би попередити, що пані Ганнуту можна підняти й перенести на диван магією! Адже я тут, як дурна, повзала по підлозі, намагаючись допомогти жінці. Ух, як зараз містер Кенсі мене дратує! Так би й дала копняка його самовдоволеним стильним чоботам! Шкода, що я не ношу гострі каблуки! — думала Дульсія, борючись із ґудзичками, які зараз чомусь так і виковзували з пальців від хвилювання. — Тепер я зрозуміла, для чого дівчата ходять на таких високих шпильках! Можна з усієї сили і з розмаху наступити на ногу кому-небудь… Навіть проштрикнути, напевно, можна…"

Поки Дульсія розмірковувала над перевагами жіночого взуття з гострими підборами та їх бойовими характеристиками, містер Кенсі все-таки відірвав погляд від дівчини і підійшов до управительки.

Заглянув їй в обличчя, а потім повернувся до Дульсії й пояснив:

— У пані Ганнути гостра реакція на незнайомців. Таке її прокляття. Вона носить спеціальні артефакти, коли виходить з дому. А сьогодні, очевидно, забула. Повинен минути деякий період знайомства з якоюсь людиною, щоб жінка звикла до неї. І це повинні бути лише особисті зустрічі. Як не дивно, під час магічних передзвонів жінка почувається звичайно, розкуто. А от коли вперше зустрічає незнайомця, то одразу втрачає свідомість... Її влаштовує робота у мене, — продовжив він, — адже єдина крамниця, в якій вона купує продукти, знаходиться неподалік. Продавця та частих покупців вона вже знає. А от ви… звичайно, повинні ще звикнути до моєї управительки. Тобто... гм... вона до вас. Цей місяць буде складним, я бачу, — похитав головою містер Кенсі. — Пані Ганнута отямиться через хвилин десять. Думаю, вам варто поки що позбирати горіхи, — вказав він на підлогу.

— Що-о-о?! — здивувалася Дульсія. — Позбирати горіхи? Це не входить у мої обов’язки. Та й у вас же є магія! Махніть рукою, як ви зробили щойно, переносячи пані управительку на диван, і всі горіхи самі злетяться в пакет. І навіть пакет буде заклеєний. Хіба ні? — запитала дівчина.

— Ви влаштувалися до мене на роботу і повинні виконувати всі мої накази, — спохмурнів містер Кенсі. — Якщо я сказав, що ви повинні зібрати горіхи — значить, зробіть це!

— От іще! — Дульсія ображено перехрестила руки перед собою і задерла підборіддя. — Я наймалася бути вашою доглядальницею у період зациклення. І працювати зараз як прибиральниця не збираюся! І не тому, що це не входить в мої обов’язки, а тому, що ви можете це зробити магічно! За дві секунди! Ви хочете витратити мою енергію невідомо на що! На ось ці дурні горіхи! — Дульсія копнула один горіх, і той покотився в тінь біля дзеркала. Вони обоє з містером Кенсі простежили за траєкторію його руху. — Гм. Замість того, щоб дати мені справді якесь важливе завдання! Наприклад, відкрити ось ці вікна. Щоб тут стало, нарешті, світліше! Вам слід також провітрити маєток! І двері треба повідкривати, щоб протяг пройшов усім будинком і вивітрив затхлий дух, який тут стоїть…