ПРАВИЛО ПЕРШЕ (1.1 - 1.5)

ПРАВИЛО 1. НЕ ВІДЧИНЯТИ ЖОДНИХ ДВЕРЕЙ!

1.1

Маєток містера Кенсі був похмурий, навіть чорний. Як на тих картинках у книгах про жахи та кошмарних монстрів, які Дульсія читала з сестрою вночі, перед сном, жахаючись у передчутті страшних пригод і відчуваючи, як бігають мурашки по шкірі. Згадка про сестру змусила важко зітхнути й пришвидшити кроки. Раз вона все вирішила і вже прийшла сюди, то мусить зробити це!  Відступати нікуди...

Смикнула за мотузку дзвоника й зробила привітне обличчя, хоча всередині дівчини панували сумніви. Хотілося втекти звідси якнайдалі… Двері скрипнули, дряпнувши гострими кігтями неприємного звуку по вухах...

— Доброго ранку, я нова доглядальниця містера Кенсі. Ми домовлялися з управителькою Ганнутою через магічні передзвони. Вона знає, що я маю сьогодні приїхати. Якщо ваша ласка, прове-е-е… — випалила дівчина давно заготовлену фразу, щойно двері прочинилися ширше.

Так, вони не встигли ще добре прочинитися, а дівчина вже почала говорити давно завчену промову, помітивши в пітьмі одвірка високу чорну тінь. А от кінець монологу в Дульсії завис на тому "е-е-е", і вона все ніяк не могла закінчити слова “проведіть”, а там і речення “проведіть мене до свого господаря”.

Адже в проймі дверей стояв сам господар. Жахливий містер Кенсі.

Дульця бачила його лише один раз колись давно, на ярмарку. Їхав верхи й презирливо кривився на людей, які метушливо розбігалися в різні боки. А потім сестра сказала, що добре, що вони з нею тоді стояли віддалік. Бо ті невдахи, котрим через неуважність чи недостатній поспіх не пощастило і вони потрапили під вплив його проклятої сили, надовго засліпило очі.

Таке було в містера Кенсі прокляття. Всі, хто знаходився поруч, сліпли. Лише деякі, хто мав достатній рівень магічної сили або спеціальні артефакти, міг витримати його жахливий вплив. Не пощастило йому, як не крути, адже таке прокляття не кожен витримає.

Дульця раділа, що в неї порівняно з іншими людьми прокляття легеньке, майже невідчутне. Та й не впливає на інших навколо. Лише на неї. От у її сестри, Ксантіппи, більш серйозне, руйнівне, але мама знайшла вихід: за кілька років назбирала грошей і купила артефакт, що блокує негативні прояви, і сестра стала навіть схожою на нормів. Це велика удача, якщо прокляття не мучить тебе все життя і ти можеш із ним боротися. В ідеалі, звичайно, зняти його назавжди. Але позбутися проклять у світі, де майже кожен його має, дуже важко.

— Тобі скільки років? — буркнув містер Кенсі, виводячи Дульсію із переляканого ступору і незадоволена розглядаючи її. — І чому ще зряча?

— Д-д-двадцять три, — пискнула Дульсія, внутрішньо сварячи себе за боягузливість. — Ваша... е-е-е... магія на мене не діє. Я з... первинних.

— Як звати? — знову спитав чоловік, не поспішаючи впускати дівчину до будинку.

— Ду-ду-дульця, тобто, вибачте, Дульсія, е-е-е, Дульсінея, — проговорила дівчина повільно своє повне ім'я, намагаючись не показувати переляк.

А то як же ж вона буде працювати в цьому маєтку, весь час лякаючись чоловіка? Так, вона знала, на що йшла. Коли сестрі випав жереб працювати у містера Кенсі, вона страшенно злякалася. Ходила кілька днів чорна, як ніч. А потім сказала, що краще піде і втопиться, аніж працюватимете у того монстра. І мама з Дульсією розуміли, що вона може це вчинити, адже з дитинства була дуже-дуже вразлива й емоційна. І тоді Дульсію наче хтось за язика смикнув: дівчина запропонувала замінити сестру і піти замість неї. Адже у неї був хай і слабкий, але деякий захист, на відміну від сестри. Саме тому Дульця зараз і стоїть на порозі цього страшного будинку і дивиться в зневажливі очі кошмарного містера Кенсі...

Він був і справді дуже неприємний тип, і прокляття у нього страшне. Але ж які він платить великі гроші! А Дульсія мусить обов’язково влаштуватися на цю роботу, щоб підтримати родину і захистити сестру. І взагалі, треба якось відриватися вже від сім'ї і працювати самій. Адже була вона вже досить доросла. Заміж не вийшла у свій час, хоч усі її подруги вже були заміжні, а сама вона чомусь "перебирала", як казала її мама. Насправді ж, всі претенденти, які хотіли одружитися з Дульсією, їй не подобалися... От, не лежала ні до кого душа і все!

— Ох, бісове калатало! — вилаявся і розреготався раптом містер Кенсі. — Дульця! Це ж треба! Яке смішне ім’я. Ну, ти мене сьогодні потішила, мала. Заходь, Дульця! — хитнув головою містер Кенсі.

Сам же так і залишився стояти збоку в одвірку, чекаючи, щоб Дульсія повз нього протискалася в пройму дверей. Якась, можливо, інша дівчина туди й не пролізла б, така вона була вузька. Але Дульсії треба була вкрай потрапити в будинок, бо налаштована була отримати цю роботу. Дівчина стиснула кулачки й ступила на поріг сміливо, хоча серце гупало, як у полохливого зайця. Почала пхатися повз містера Кенсі досередини маєтку. Він наче спеціально так стовбичив, щоб вона тісно притулилася до нього, тому що її груди все-таки ковзнули по камзолу чоловіка. Дульсія зашарілася, але, зрештою, проникла до великої широкої вітальні, а містер Кенсі ще раз реготнув і захряснув двері, остаточно відрізавши Дульсії шлях до втечі...

1.2

— Хто там, любчику? — почула раптом Дульсія жіночий голос звідкись зверху.

У вітальні панувала напівтьма, на всіх вікнах стояли міцні віконниці, які майже не пропускали денного світла. Правда, на високому комоді мерехтіла свічка, яка тьмяно освітлювала навколишній простір.