Розділ 23. Неочікуване запрошення

- Ти сьогодні просто неймовірна, - почула біля вуха такий рідний чоловічий голос Аня, але не спішила повертатись до нього обличчям.

- Ти прийшов... - змогла вона нарешті видавити із себе, а тоді повільно повернулась до нього обличчям.

- Це тобі, - Руслан передав Ані неймовірно красивий букет лілових троянд, котрі всередині були світлими, а до кінчиків поступово темнішали. Дівчина зарилась носом в букет і посміхнулась.

- Дякую, вони неймовірні.

- Це ти неймовірна, а то просто квіти. - Руслан нахилився та поцілував її у щоку.

Від його дотику в Ані тіло вкрилось сиротами, а на місці поцілунку з'явився легкий рум'янець. Дівчина трохи ніяково себе почувала. Їй здавалось, що минуло так багато часу з їхньої останньої зустрічі. Хоча насправді лише місяць...

- Дякую тобі, - сказала йому Аня та сама обійняла його. 

- За що? - посміхнувся він їй.

- За те, що прийняв моє запрошення... Мені так багато потрібно тобі сказати.... - Аня хвилювалась. Сама не розуміла, що з нею. Він же прийшов, він з нею. Тоді чого вона так хвилюється, наче при першому знайомстві.

- Тсс, - прошепотів Руслан, погладжуючи тильною стороною долоні її щоку, а тоді великим пальцем погладив нижню губу. - Я ж з тобою. Навіть якби ти не запросила, я все одно прийшов би.

Аня посміхнулась йому, в неї наче камінь з душі впав. Виходить Руслан не забував її, а весь цей час просто чекав. Як і казав в останню їхню зустріч "я дам тобі час, але не відпущу". 

- Я дуже радий, що ти нарешті втілила свою мрію. Мені подобається тут, а особливо зачепила твоя промова.

Руслан дивився на неї з такою ніжністю та турботою, наче вона для нього весь всесвіт. Для Ані й не потрібно було слів, щоб зрозуміти, що він відчуває до неї, а головне - вона перестала сумніватись. Очевидно, місяця часу вистачило для усвідомлення своїх помилок та поведінки. Для того, щоб нарешті зрозуміти, що за своє щастя потрібно боротись, бо воно просто так у твої руки не припливе. Потрібно відстоювати своє та бути щасливою. Від того, що Анна себе гризтиме та страждатиме, нікому легше не стане. А тим більше минуле не виправиться. 

Мабуть, для того нам життя й посилає різні випробування, щоб ми могли вчитись на помилках і найголовніше -  почати цінувати те, що дійсно важливе.

Руслан взяв Аню за руку і легенько потягнув за собою.

- Покажеш мені тут все?

- Звичайно, - посміхнулась йому дівчина. Їй було тепло поряд з ним. Затишно та водночас трепетно від його дотиків. 

Ніна здалеку спостерігала за цими двома у компанії Ірини. Вони весело посміхались та перешіптувались. Але ні одна з них навіть не насмілилась би вмішатись в розмову Ані та Руслана. Вони обидві розуміли, що цим двом потрібно поговорити наодинці. 

Поки Аня показувала все Руслану, то їх постійно перебивали інші гості, підходячи до дівчини та вітаючи її. Одні говорили їй компліменти, оцінюючи справжню красу жінки, інші були захоплені картинами, треті готові були купити декілька з них. Дівчина була просто зворушена та заворожена цією атмосферою. Ніхто не підійшов для того, щоб покритикувати її. Виявляється це досить легко - розслабитись та отримувати задоволення від того, чим живеш.

Поки обговорювала з Русланом картини, то помітила, що він уважно оглядає кожну, перепитує. Його цікавила кожна деталь, навіть, коли була написана картина. Пройшовши біля кількох картин, на яких була зображена бабуся, в Ані виступили сльози на очах. Вона згадала слова цієї жінки, коли та її заспокоювала: "Анюто, ти навіть не уявляєш через які дурниці ллєш сльози. Колись ти виростеш, подорослішаєш та зрозумієш, що дійсно важливе,  а що другорядне. ..." Які ж ці слова зараз стали слушні. Вкотре дівчина переконалась в правоті своєї рідненької. Лише зараз вона усвідомила, що головне люди, котрі тебе оточують, головне впевнено йти до своєї цілі, але при цьому не втрачати себе, не втрачати свою внутрішню красу... А все решта - це другорядне і не важливе...

- Руслане, я кохаю тебе, - сказала вона йому, коли вони опинились трохи далі від всіх.

- І я тебе кохаю, моя Анютко, - прошепотів він їй на вухо, - не втікай більше від мене і довірся нарешті. Я не хочу тебе кривдити та нікому цього не дозволю. Я зроблю все, щоб ти була щасливою. 

Їй так багато хотілось йому сказати. Як вона сумувала за ним, як думала про нього кожного дня, як виглядала серед перехожих, та скільки разів набирала його номер, але в останню секунду все-таки не відважились подзвонити... Але в них ще буде час на всі ці розмови. Зараз їй так хотілось його відчути...

Дівчина сама потягнулась до нього за поцілунком, але Руслан перехопив ініціативу у свої руки. Він нахилився до неї та притягнув за талію до себе, а іншою рукою охопив її ніжне обличчя та поцілував. Це не був квапливий поцілунок, але й не надто ніжний. Він цілував її повільно, насолоджуючись її теплими устами. То поглиблював поцілунок, то покусував губи. Коли обом стало важко дихати, то Аня відсторонилась та заховала обличчя на грудях у Руслана, уткнувшись носом в його піджак. Руслан погладжував її оголену спину, від чого тіло вкривалось мурашками. Аня просто танула в нього в обіймах і їй ні на мить не хотілось, щоб їх роз'єднали. Їй здавалось, що тепер так і має бути. Вони всюди мають ходити лише разом, та обнімаючись.