Розділ 21. Мрія стає реальністю...

- Анна хоче звільнитись, - відповів йому Стас, поки дівчина збирала в кулак всю свою силу волі. Вона оглянула Руслана і він виглядав злим та невдоволеним, а ще від неї не приховалась втома в кутиках очах.

- Аню, я думаю нам варто поговорити, - Руслан жестом вказав їй на свій кабінет і дівчина пішла за ним.

Та й зі Стасом наче все вияснили, тому не бачила сенсу продовжувати цю розмову. Вона щиро раділа, що вони тепер з Аріною разом. Хоч і ціна цього щастя занадто велика, але у долі на всіх свої плани.

- То ти вирішила знову втекти, - заговорив Руслан, коли за ними зачинились двері в його кабінет. Він підійшов до неї ззаду, і говорив це занадто близько біля її вуха. В Ані від цього оксамитового голосу все тіло вкрилось мурашками. Як же вона за ним сумувала, як же їй зараз хочеться його поцілувати, доторкнутись до нього, пригорнутись. 

Дівчина повернулась обличчям до Руслана та одразу ж пожалкувала про це, бо опинилась занадто близько від нього. Але відступати не збиралась.

- Я думаю так буде краще для всіх. - Відповіла йому Аня.

- Для кого всіх? Для тебе? Для мене? - cпитав скептично Руслан. В цей момент йому хотілось просто міцно обійняти її та поцілувати так, щоб витрясти з неї ті всі дурниці, які вона вбила собі в голову.

- Краще для Аріни в першу чергу, - продовжила спокійно Аня, - у всій цій ситуації якраз вона постраждала найбільше.

- Аню, досить себе винити у всьому цьому... - Руслан однією рукою  взяв її долоню у свою і поцілував внутрішню сторону. Від цього його жесту в неї побігли мурашки, прямо від місця поцілунку по цілій руці, а далі перемістились на все тіло. Іншою рукою хлопець погладив тильною стороною долоні її щоку. - Єдине в чому ти винна, так це в тому, що не поговорила зі мною та не спробувала все вияснити, тоді всього цього можна було б уникнути. Але ти ж не знала, що вона вагітна, і не ти змусила її втікати звідси так, наче за нею женуться. І вже точно не ти штовхнула її з тих злощасних сходів.

Аня слухала його, і одночасно танула від його жестів та погладжувань. Його дотики, наче рятівний жилет в цей момент. Вона зрозуміла, що їй потрібно відійти від нього на безпечну відстань, бо потрібно твердо стояти на своєму. А при такому натиску вона точно швидко здасться, та він може вмовити її зараз на що завгодно.

Дівчина акуратно вийняла свою руку і підійшла в сторону столу, сіла в крісло та почала свою промову:

- Руслане, я дуже вдячна тобі, що ти підтримуєш мене в цій нелегкій ситуації та що ти не відвернувся...

- Що? - Руслан здивовано вигнув брову, - Я тебе завжди підтримаю, що б ти не утнула. Бо ти моя кохана жінка. Як ти взагалі могла подумати, що я можу відвернутись від тебе?

Від цих його слів у неї на очах виступили сльози, але дівчина часто закліпала і прогнала їх.

- Я знаю, просто розумієш я не можу так просто все забути. Можливо, і не я у всьому цьому винна... Але ж частково таки є моя вина - продовжила дівчина, - і я не можу просто поводитись так, як раніше, наче нічого і не сталось. Я не можу приходити сюди кожен день і нагадувати Аріні про те, що я винна в тому, що вона втратила найцінніше.

В Ані при цьому покотилась одинока сльоза по щоці. Руслан підійшов і подушечками пальців витер солону краплинку.

- А ми? Як нам бути? - Руслан не хотів тиснути на неї. Йому хотілось, щоб вона сама прийняла рішення. Бо як показувало минуле своїм натиском та рішучістю він тільки лякав її.

- Я не знаю... - Аня опустила очі, їй важко було говорити таке, - Мабуть, нам обом потрібно розібратись зі своїми почуттями та бажаннями.

Як же їй зараз хотілося кинутись до нього в обійми та забути про всі проблеми, про всі ті бар'єри, котрі вибудувала її уява. Але щось стримувало її, щось мучило зі середини. Вона досі сумнівалась в його намірах та відношенні до неї. І її сумління та совість не дозволяли бути щасливою. Після всього, що вона накоїла - дівчина просто не заслуговувала бути щасливою... Саме це її гризло зі середини та не дозволяло повністю відкритись та довіритись Руслану.

- Хочеш звільнятись - звільняйся, - почав говорити серйозним тоном Руслан, - але я тебе не відпущу, навіть не надійся. Хочеш, щоб я тобі дав час? Я тобі дам його...

Дівчина на мить злякалась такого його тону, а тоді встала та пішла до виходу, і лише коли зачиняла двері, то сказала тихенько йому "дякую за все".

Її звільнили без проблем, за власним бажанням. І навіть не ставили умову відпрацювання двох тижнів. Коли дівчина приїхала додому, то полегшено видихнула. Вона дуже цінувала підтримку Руслана. І на душі стало легше від того, що хоча б Руслан та Стас не звинувачують її у тому, що сталось. 

Від роздумів дівчину вивів телефонний дзвінок матері.

- Так, мамо, - посміхнулась Аня. Як же їй подобались ті відносини, котрі між ними зараз виникли. - Як же я за тобою вже скучила.

- А я не дам тобі сильно скучати, - в Ірини був бадьорий та досить веселий голос, - Я вже знайшла купця...Тому мені залишилось лише оформити всі документи і я їду до тебе.

- Добре, мамо. - Ані дуже хотілось зараз, щоб мама була поруч. Так вона хоча б відверне її від цього коловороту думок.

Дівчина роздягнулася, прийняла душ, одягнула джинси та майку. Волосся зібрала у високий пучок, і вирішила, що час намалювати щось нове. Вона витягнула свій мольберт та фарби і почала творити. В такі моменти дівчина втрачала відлік часу та переставала орієнтуватись в просторі. Вона могла малювати всю ніч і при цьому навіть не відчувати втоми, зате коли закінчувала, то просто з ніг валилась. Закінчувати картину на наступний день вона ніколи не любила, бо тоді втрачала ниточку натхнення, і все вже виходило не так.