Розділ 20. Частинка каменю

Аня вирішила для себе почати життя заново. Але цього разу вона дійсно не втікатиме від проблем і повернеться в столицю. Декілька разів за ці дні, поки вона була з мамою, телефонував та писав Руслан. Він не розумів, чого вона вирішила його ігнорувати та просив пояснень. Дівчина написала йому, щоб дав їй час для того, щоб все обдумати.

Через тиждень вона вирішила повернутись. За весь цей час поки вона була вдома, мама просто оточила її турботою. Аня почала відпускати минуле і насолоджувалась кожним моментом проведеним з матір'ю. Вони разом готували, ходили за продуктами. Одного дня мати навіть вмовила Аню піти на шопінг. І там накупила їй всякого модного одягу та взуття. Дівчина не хотіла, щоб Ірина за все платила. Пояснювала, що давно сама в змозі себе забезпечити.

- Аню, вважай, що це мої тобі подарунки за всі ті свята, які я пропустила у твоєму житті. Дозволь мені це зробити. Мені від цього стає легше на душі й не так самотньо.

І як після таких слів можна відмовитись від подарунків.

Також жінки відвідували різні кафе та просто гуляли містом, зі сторони виглядало, що це не мати з донькою, а дві близькі подруги. Аня розповідала матері про свої останні роки, котрі вона жила сама, про навчання. Про своє захоплення картинами, яке нікуди не зникло. Загалом в неї вже налічувалось понад сто картин, які сміливо можна виставляти на виставку. Деякі картини були в рідному місті вдома, а деякі вона зберігала у столиці. Звісно ж це були просто полотна, котрі ще потрібно оформити в красиві рамки.

В останній день свого перебування вдома, Аня побачила сльози матері. Вона плакала, бо не хотіла, щоб донька їхала.

- Мамо, ну я ж не назавжди їду, тим більше ти обіцяла мені що якнайшвидше приїдеш до мене в гості. Мені дуже буде потрібна твоя допомога. Твої організаторські здібності неоціненні, та й мені більше немає до кого звернутись за допомогою. - Почала її заспокоювати дівчина.

- Так, я обов'язково тобі допоможу. Я щиро хочу, щоб твоя мрія нарешті здійснилась. Ти знаєш, за останні роки я багато чого переосмислила та зрозуміла для себе. Не важливо, яка в тебе робота та статки, не важливо на скільки великий в тебе дім, не важливо на скільки ти успішний та реалізований в цьому житті. Бо насправді щаслива та людина, яка реалізує себе у своєму напрямку та здійснює свої мрії, головне, щоб поряд були близькі та люблячі люди, і тоді навіть маленька квартира стає теплою та затишною. Життя надто коротке і потрібно цінувати кожен момент.

В Ані від таких маминих слів виступили сльози на очах.

- Я й не знала, що ти  в мене така, - дівчина підійшла та обійняла Ірину.

- Я і сама не знала, - посміхнулась їй мати.

Жінки доїхали на таксі до вокзалу. Сумка Ані, з якою вона їхала сюди, змінилась на валізу, бо не влізали всі куплені речі. Але дівчина почувала себе вже краще, і більше нічого не боліло, тому їй було не важко.

Вони попрощались, мати запевнила, що владнає все з бізнесом і одразу приїде до доньки. Аня за цей час мала підшукати приміщення, яке підходило б під галерею. А ще вона твердо вирішила, що має звільнитись з фірми Руслана та Стаса.

Столиця зустріла дівчину похмурою погодою, та дощем. Колись Аня зраділа б, бо ця погода відповідала її внутрішньому стану, а зараз їй захотілось стати іншою, захотілось випромінювати щось особливе та чисте. Вона більше не збиралась ховатись у свій кокон, та й потрібно вміти відповідати за свої вчинки. Можливо це сама доля посилає їй випробування за випробуванням, щоб навчити жити та рухатись далі всупереч всьому.

Пройшовши у свою квартиру, дівчина трохи відпочила з дороги. Прийняла душ, переодягнулась, розклала речі з валізи, а тоді вирішила піти в магазин, щоб щось приготувати з їжі.

На диво, Руслан всі ці дні її не турбував, не дзвонив та не писав. На мить від цього дівчині навіть стало сумно, бо хоч і сама попросила дати їй час, але в глибині душі все-таки сподівалась, що він не дасть їй спокій. Вона кохала його, і навіть коли вони розважались з Іриною, її голова була зайнята лише цим чоловіком. Його поцілунки, дотики, турбота просто не виходили в неї з голови. Їй понад усе хотілось забути свій ганебний вчинок та почати все спочатку. Їй хотілось, щоб Руслан пробачив їй теж, останнє, що вона бажала б - бачити в його очах розчарування та осуд.

Але ж навіть після всього, що сталось Руслан був з нею. І в лікарні, і додому привіз, та й телефонував потім. Значить він хвилювався за неї, може ще не все втрачено...

З такими невеселими роздумами Аня провела решту вихідних, і твердо вирішила в понеділок з'явитись на роботу. Їй потрібно було поговорити зі Стасом, Русланом, а ще вона мала написати заяву на звільнення. Її принципи та совість говорили про те, що дівчина має піти з того місця, так всім буде тільки краще.

В понеділок дівчина прокинулась, коли за вікном лише починало світати. Всю ніч вона крутилась в різні сторони й ніяк не могла заснути. Її мучили хвилювання, роздуми, докори сумління. От і зранку, щоб не мучитись далі, вона вирішила краще раніше встати та зайнятись справами, щоб якось себе відвернути. Дівчина пішла в душ, довго стояла під струменями гарячої води, після чого відчула себе трохи краще та бадьоріше. Тоді приготувала собі омлет та каву. Поснідавши, почала збиратись. Вона не довго думала, що одягти. Їй захотілось бути собою. Тому вона одягнула чорні класичні штани та темно-синю легку блузу. Волосся залишила розпущеним, але цього разу не випрямляла, нехай будуть її природні кучері. З макіяжу лише трішки туші та блиск для губ.