Розділ 19. Початок нового

Аня стояла на вокзалі рідного міста і чекала таксі. Вона почувала себе якось дивно, наче це в неї дежавю. Дивно, бо так довго втікала від проблем та неприємних спогадів, а зараз повернулась туди, звідки все починалось... І якось цього разу на душі тепло, чи то скучила за рідним домом, чи то втекла від чергових проблем. 

Дівчина не брала зі собою багато речей, бо все-таки планувала повертатись в столицю. Та й стан здоров'я після аварії не дозволяв важкі речі тягати. Таксі приїхало досить швидко, і вже через тридцять хвилин Аня стояла під таким рідним та добре знайомим під'їздом. Декілька хвилин вона стояла наче вкопана, і все не наважувалась пройти далі. Аж раптом з під'їзду вибігла заплакана мама і кинулась до неї в обійми.

- Анютко, люба моя, - почала говорити мати крізь сльози, - як добре, що ти приїхала. Я побачила тебе через вікно і не могла так довго чекати, тому побігла назустріч тобі. 

Аня була шокована. Вона не звикла до такого прояву ніжності та тепла від матері. А щоб та її колись зустрічала, то взагалі не пам'ятала. Так тепло їй стало від таких рідних обіймів, що сльози самі покотились щоками.

- Я теж скучила, мамо.

- Розумієш, я ж тепер зовсім одна лишилась. Нікого немає поруч, ще й ти так далеко. Може ти не вертатимешся назад? - спитала мама з надією та сльозами на очах.

- Мамо, в мене навчання та й робота, - на рахунок останнього Аня не була впевнена. Вона не знала як можна повернутись на роботу, де вона наробила стільки помилок. Але, якщо вже вирішила більше не втікати від проблем, то потрібно це все витримати та пережити.

- Ходімо у квартиру, чого тут на вулиці стояти. Там і поговоримо. - Мати потягнула її за собою.

Ірина забрала сумку Ані, та потягнула її за собою у квартиру. Коли вже зайшли всередину, то саме тут мати помітила синець у дівчини на руці.

- А що це в тебе таке? Вдарилась? - спитала вона Аню.

Дівчина на мить розгубилась. Вона була не впевнена, що матері потрібно розповідати про аварію. Жінка ж і так вся схвильована.

- Так, просто вдома в себе перечепилась та мало не впала, як бачиш відбулась легким синяком, - Аня при цьому посміхнулась, щоб нічим не видати ті переживання, які муляли її з середини.

Вони пройшли на кухню, і мама почала годувати доньку. Вона стільки всього наклала, ніби їх було у квартирі зараз не двоє, а як мінімум п'ятеро.

- Мамо, куди стільки...Я ж не з'їм цього всього.

- Ти така струнка в мене стала, напевно мориш себе голодом, - сумно проговорила Ірина.

- Та ні, просто стараюсь не їсти нічого шкідливого. Все якось само собою сталось, - повела плечима дівчина.

- Мамо, розкажи, як це сталось.  - Аня на секунду замовкла, а тоді додала, - з ним.

- Я навіть не знаю з чого почати...- Мама на мить запнулась і опустила голову, - якось останнім часом в нас не дуже добре складались відносини... Ігор почав часто випивати, і завжди був чимось незадоволеним. Звинувачував мене, що я так і не змогла народити йому дитину, і зламала йому все життя.

На очах в Ірини виступили сльози. Вона поспішила їх витерти. Їй не хотілось виглядати слабкою перед своєю донькою. Ані стало шкода мами. Виходить, що той заради кого вона віддалилась з власною донькою, не виправдав її надій. І вона теж нещасна по своєму.

- Мамо, - Аня підсіла ближче до неї та обійняла, - тепер все буде по іншому, не хвилюйся, я ж з тобою.

- Все сталось якось раптово, в той день в нас була чергова сварка, після чого в нього не витримало серце....- мама говорила важко, схлипуючи та витираючи сльози. - Розумієш, це я винна. Якби я тоді промовчала, а не навпаки роздувала сварку, то зараз він був би живий.

- Мамо, не завжди все залежить від нас. Інколи стається так, як і має бути, і ми не зможемо цього змінити. Я впевнена, що навіть якби не та сварка - це все одно сталось би. 

- Лікарі сказали, що серце було давно хворе, і він й так ще довго протримався. 

- От бачиш, тому не вини себе.

- Ми його поховали вчора...

- Вибач, я не змогла раніше приїхати, - винувато опустила голову Аня. Вона не могла матері сказати, що в неї досі болять ребра і тому вона відклала поїздку на один день...

- Я піду на цвинтар, хочу з ним попрощатись...Можемо просто зараз.

- Добре, я піду збиратись. 

Через годину часу жінки були на цвинтарі та прямували в сторону свіжих рядів могил. Вони постояли мовчки біля могили вітчима. І Аня відчула сум, вона не плакала, не горювала, але щиро сумувала, що так сталось. Вона не бажала йому поганого. Її тішило хоча б те, що вони з матір'ю деякий час були щасливі. Та й про нього старалась залишити в голові лише хороші спогади. Бо про мертвих або так, або краще ніяк.

- Мамо, я ще хочу провідати бабусю, а потім прогуляюсь, - Ані хотілось побути трохи на одинці, але не знала чи правильно її зрозуміє мати.

- Добре, я тоді поїду додому, - Ірина зрозуміла, що донька хоче побути сама та й не хотіла сильно нав'язувати свою компанію. Все-таки вони ніколи не буле дуже близькими, тому потрібен час, щоб налагодити стосунки.