Розділ 16. Нова (не) я...

Аня сиділа перед вікном і дивилась на перехожих. Але вона не бачила їх, погляд був розфокусованим та скляним. Дівчина все роздумувала як їй бути далі, що робити, як поводитись. Цього разу вона не хотіла втікати, бо в першу чергу тече не від них, а від самої себе. Потрібно нарешті показати їм, що вона сильна, що її зовсім не хвилюють їхні вчинки... Але як? Як зробити боляче їм, а не собі? 

Дівчина встала і почала ходити по кімнаті кругами, голова просто розколювалась... Аня сіла на підлогу та обійняла себе руками. В цей момент вона виглядала, наче божевільна. А тоді дівчина почула дзвінок у двері, один, другий, третій... Їй не хотілось нікому відчиняти, краще вдати, що її немає вдома. 

Аня витягнула свій мольберт і фарби. Образ майбутньої картини вже стояв перед очима. Дівчина почула, як у двері стукають, а тоді голос Руслана:

- Аню, ти вдома? Відчини, це я. Аню! Я хвилююсь... 

А тоді тиша. Поряд завібрував телефон, вона швидко вхопила його і встигла вимкнути звук, поки той не залунав на всю квартиру. Дзвонив Руслан. Вона не хотіла його ні чути, ні бачити зараз. Кинула телефон зі всієї сили на ліжко, щоб не муляв очі. 

- Йди до біса....чуєш? Йди до біса, - прошепотіла зі сльозами на очах дівчина.

Аня взяла в руки пензля і почала швидкими та точними рухами відтворювати образ з голови. За декілька годин на Аню з картини дивилась брюнетка з великими карими очима. Половину її обличчя заступали білі троянди, з яких стікали каплі крові. На оці дівчини, яке не було заховане трояндами, були сльози. 

Трішки стало легше, відпустило ненадовго. Аня відчувала себе так, наче з неї вичавили всі сили, наче щось невідоме забрало її душу. Вона довго лежала на ліжку, дивлячись у стелю, та думала як бути далі, а тоді втомлена та повністю виснажена провалилась в такий необхідний сон.

Дівчина прокинулась, коли надворі було ще темно. Годинник показував п'яту ранку. Вона й досі почувала себе розбитою та знищеною, але зараз чітко знала, що робитиме далі.

Анна встала, прийняла душ, змусила себе поснідати, та довго сиділа над чашкою кави, дивлячись кудись в стіну. Вона ліниво переглядала повідомлення від Руслана на телефоні. Таке враження, що він дійсно хвилювався. Як шкода, що вона йому більше не вірить.

Зі скляним та порожнім поглядом Аня почала оглядати вміст своєї шафи. Сьогодні потрібно одягнути щось особливе. Потрібно придумати свій власний панцир, за яким можна буде сховати справжні емоції.

Погляд дівчини зачепився за сукню, котру вона ні разу не одягала. Цю річ колись подарувала їй Ніна. Після пологів, вона трохи потовстішала і тому не влазила в неї. Аня ж не одягала її, тому що вважала занадто відвертою та почувала себе в ній так, наче це не вона. Якраз ідеальний варіант для сьогоднішнього дня. 

Через годину дівчина оглянула себе у дзеркалі. На неї дивилась незнайомка в короткому бордовому платті без бретельок. На ноги Аня одягнула чорні босоніжки на високих підборах. Макіяж зробила яскравішим, ніж зазвичай. Волосся випрямила, і тепер воно красиво виблискувало на сонці різними відтінками каштанового. На перший погляд, могло здатись, що це дуже красива дівчина, і лише очі видавали весь той смуток і біль, який вона пережила за останню добу.

Коли Аня вийшла з під'їзду, то побачила машину Руслана, і навіть не здивувалась. Вона знала, що скоріше за все, він приїде зранку сюди та буде вичікувати її перед роботою. 

- Аню, ти куди пропала вчора? Я приходив, дзвонив тобі, писав..Я не знав, де маю тебе шукати й до кого звертатись...- Руслан вибіг до неї з машини, обійняв і накинувся із запитаннями.

- Вибач, в однієї моєї подруги сталась біда і я мусила до неї поїхати. А телефон забула вдома, - майже правдоподібно відповіла йому дівчина.

- І навіть не знайшла способу мене попередити? Що за біда така? - Руслан злився. Він не розумів, як можна бути такою розсіяною.

- Хлопець зрадив, уявляєш? - Аня глянула йому в очі, - з колишньою однокласницею.

- Співчуваю їй. - Швидко проговорив Руслан. Йому насправді було байдуже до людей, котрих він навіть не знає.

Серце Ані мало не вискочило з грудей в той момент від його співчуття.

- Це ти на роботу так вирядилась? - Схоже Руслан лише щойно побачив, як вона одягнена.

- А що не подобається? - Аня покрутилась перед ним, - я думала тобі завжди подобались такі дівчата.

- Що з тобою сьогодні? - схоже, хлопець все-таки вловив сарказм в її голосі.

- А що зі мною щось не так? Не подобаюсь тобі? - спитала Аня, вичавивши зі себе посмішку.

- Ти мені завжди подобаєшся, Аню. - Хлопець обійняв її та поцілував. Аня відповіла, бо, можливо, це останній їхній поцілунок.

- Поїхали на роботу, - мовила Аня, вирвавшись з його обіймів і попрямувала до машини.

- Ну поїхали...

- Як, до речі, пройшла зустріч з вчорашнім незадоволеним клієнтом? - Аня спеціально наголосила на останньому слові, бо хотіла побачити його реакцію. Але Руслан навіть оком не моргнув, абсолютно нічим не видавав себе.

- Ой, він такий скандал мені влаштував, ледве втихомирив... Довго я з ним вчора провозився. Одним словом, домовились з ним, що доопрацюємо його проєкт, при чому безплатно і вислухаємо всі його побажання. Бо інакше антиреклама нам була б гарантована на багато років наперед. - Руслан говорив роздратовано. Якби Аня не знала, який це був "клієнт" насправді, то можливо навіть повірила б йому.