Розділ 14. Щось неймовірне

Аня не мала сил перечити йому, та й не хотіла. Дівчина просто мліла в його обіймах, і не бажала, щоб ця мить закінчувалась. Так тепло та безпечно вона ще себе ніколи не почувала. Мабуть, вперше в житі вона вирішила слухати своє серце, і плювати на те, що буде завтра.

Руслан з Анею вийшли з клубу, тримаючись за руки, і попрямували до його машини. 

- А це нічого, що ми просто взяли і ось так втекли? - порушила мовчання в машині Аня.

- Тебе дійсно зараз це хвилює? - посміхнувся їй Руслан. 

- Ні, я все одно збиралась втекти звідти непомітно.

- Ну ти вмієш втікати так, що тебе потім не знайти. - Пробурмотів хлопець.

- А куди ми їдемо? - Спитала Аня.

- До мене додому. Ти ж не проти? - Спитав він і повернув до неї голову, щоб побачити реакцію.

Не те, щоб Аня злякалась, але все ж таки хвилювалась. Вона не хотіла спішити з ним і заходити занадто далеко. Та й вона зовсім недосвічена в цьому плані. Тому одразу зніяковіла.

- Нууу...я чесно кажучи не знаю, чи буде зручно..- Почала вона.

Схоже Руслан бачив її наскрізь, і одразу вгадав з чим пов'язане це ніяковіння та червоніння. 

- Аню, ми просто поїдемо до мене, я хочу побути з тобою сьогодні, вип'ємо гарного вина, можемо глянути фільм, поговорити... Ніхто не змушуватиме тебе робити те, до чого ти ще не готова. 

- Я теж цього хочу. - І навіть якщо Руслан подумав про фільм, вино чи поговорити, Аня знала, чого насправді хоче.

Доїхали вони досить швидко і Аня помітила, що авто зупинилось біля багатоповерхівки. Руслан галантно відчинив для дівчини дверцята. Вони продовжували триматись за руки, заходячи в під'їзд та піднімаючись ліфтом, і, коли Руслан на мить відпустив її долоню, щоб відчинити двері, то Ані відразу стало холодно.  Хлопець жив на восьмому поверсі, і дизайн його квартири говорив сам за себе, що тут живе холостяк. Все в білих та сірих відтінках, сучасні та зручні меблі, нічого зайвого.

- Будь як вдома, я зараз. - Хлопець зник за дверима кухні, а дівчина почала роздивлятись все навкруги.

Це була двокімнатна квартира студіо. Всюди світло та просторо. Дизайн мінімалістичний, нічого зайвого, все зручно та просто. Аня зайшла у величезну та простору кухню, і не могла відірвати погляд від коханого чоловіка. Руслан виглядав просто божественно в темних джинсах та в білій сорочці з закоченими до ліктя рукавами. Він готував романтичний вечір для них. По центру стола вже горіли свічки, стояли фрукти, нарізка сиру з горішками та пляшка червоного вина.

- Може тобі допомогти? - Спитала Аня.

- Ти тут, і це найголовніше, - посміхнувся Руслан, а тоді підійшов до неї, взяв її руку, і, поцілувавши, притягнув в обійми.

- Чи не погодишся ти сходити зі мною на побачення, Анно? - І вказав при цьому на стіл.

- Це так неочікувано, - проворкувала Аня, - думаю, я погоджусь.

Руслан підвів її до столу, допоміг сісти, а тоді налив в бокали ароматного вина. 

- Аню, я хочу підняти цей бокал за тебе, за те, що ти зараз зі мною. 

- Я вирішила нарешті слухати своє серце і відкинути всі сумніви. 

- Давно пора, - посміхнувся він їй, - і все-таки я не хочу, щоб в нас були якісь недомовленості чи недосказаності. Я хочу, щоб ти знала всю правду, що тоді сталось в школі. Не було ніякої гри з моєї сторони. Це все придумали Наталя з Вадимом. Розумієш, Наталя, схоже, вбила собі в голову, що ми з нею обов'язково маємо бути разом, і, коли не отримала взаємності від мене, і ще й побачила, що  ми з тобою часто переглядаємось і проводимо разом час, то захотіла помститись. Я ніколи не погоджувався на їхні умови і на цю гру. Але я все одно винен і ніколи собі не пробачу, що дозволив тоді зробити тобі боляче. Якби ти тільки вислухала мене...

Аня накрила його руку своєю, їй хотілось показати йому, що зараз вона з ним і шкільні образи пора забувати.

- Руслане, я вірю тобі. І я теж шкодую, що  тоді не поговорила з тобою. Просто тоді був складний період в моєму житті. Стільки всього одночасно навалилось, а я ще не вміла, і, мабуть, не хотіла з цим всім боротись. Мені простіше було закритись в своєму світі і страждати мовчки. - В дівчини на очах виступили сльози, але вона їх прогнала. Їй не хотілось плакати. Не зараз, не перед цим чоловіком. 

- Ходи до мене.

Хлопець подав їй руку і за мить притягнув в свої обійми, посадивши на коліна. Аня дивилась на нього зверху вниз і почала сама тягнутись за поцілунками. Руслан загорнув прядку волосся, яка впала їй на обличчя і почав цілувати. Спочатку щічки, тоді очі, скроні, носик.  Цілував так, наче хотів втамувати спрагу, яка мучила його всі ці роки. А тоді накрив її уста своїми. Спочатку поцілунок був ніжним та чуттєвим, та поступово ставав глибшим та наполегливішим. Руслан погладжував шию Ані, іншою рукою обіймав за талію і все міцніше пригортав до себе. Коли ж він поцілував її ніжну шию, дівчина миттєво вкрилась сиротами і не змогла стримати тихий стогін задоволення. Руслану подобалось, як Аня мліла в його руках. Він явно бажав продовження, але не хотів, щоб вона потім про це шкодувала.

- Аню, якщо ми зараз не припинимо, то я не зможу себе більше стримувати.