Розділ 8. Несподівана зустріч

Вітчим стримав свою обіцянку. І за це Аня була безмежно вдячна. Після тієї шкільної вечірки настали зимові канікули. Саме за ці два тижні батьки забрали документи дівчини зі школи та подали в іншу. Ту саму школу-гімназію, про яку і говорив вітчим. Аня завжди була впевнена, що в таких школах вчаться одні пихаті мажори й тому старалась не привертати до себе зайвої уваги. Але на диво, на ній ніхто і не акцентувався. Можливо, якби дівчина була приязніша і намагалася хоч з кимось подружитися, то все було б по іншому. Але вона сюди перевелася не задля дружби, а для того, щоб закінчити школу, щоб просто прожити цих пів року в спокої. 

Не було і такого дня, коли б вона не думала про Руслана. Аня знала точно - вона безнадійно і безповоротно закохана. І нічого не могла зі собою вдіяти, ніяк він не виходив з її голови. Кожного дня на полотні з'являлись все нові та нові картини. Не даремно кажуть, що найкраще натхнення для творчої людини - це пережитий біль. 

Бували хвилини, коли вона старалась виправдати його вчинки, хотіла зрозуміти чому і для чого він так зробив... А ще її дивувало те, що він не шукав з нею зустрічі. Ні, ну звісно, вона пам'ятала як писав, як дзвонив. Сама ж просто зблокувала його, бо їй було боляче. Але минув місяць часу. Якби хотів - то знайшов би причину з нею зустрітись. Якби вона дійсно була йому потрібна - не відпустив би так легко.

Якби ж Аня знала, що Руслан шукав, і навіть розмовляв з її подружкою Ніною.

- Ніно, допоможи мені. Дуже потрібно з нею зустрітись. Я просто хочу поговорити та все. - якось зателефонував він Ніні.

- Руслане, ти ще не достатньо зробив? Тобі й твоїм друзям мало? Хочете ще вистави? - Вона була злою. Руслан бісив її, а дівчина і не старалась цього приховувати. Її боліло, за подругу.

- Вона переїхала з батьками в інше місто. Це все, що я тобі можу сказати. Не шукай зустрічей.

Руслан не повірив, але вирішив дати спокій Ані. Якщо вона так щиро повірила в те, що він покидьок, то хай так і буде. 

Дні у новій школі проходили швидко і монотонно. Аня прожила цих пів року, як робот. Ні, вона не ходила як примара, не була занадто сумною чи дивакуватою. Дівчина повністю поринула в навчання. Вона була вдячна Руслану, що цими своїми заняттями допоміг їй усвідомити що таки на щось здатна, що таки не дурна і що в ній є прихований потенціал. Їй найняли хороших репетиторів, щоб надолужити всі ті втрачені роки, коли дівчина пропускала повз вух стільки потрібного матеріалу, бо думала,  що це їй не знадобиться. 

Аня жила навчанням і малюванням. Інколи зустрічалися з Ніною та обмінювалися новинами. Обидві оминали розмов про трійцю Руслана, Наталі та Вадима. Поступово біль почав притуплятися, образи вже так не зачіпали душу. Ані здавалося, що це все було давно, не з нею.

Вона виконала свою обіцянку, по іншому вже не могла. Вступила на архітектурний, на бюджетне місце. Вперше в очах вітчима дівчина побачила гордість, чоловік дійсно пишався нею. Може не такий він і поганий? Не раз задумувалась Аня.

Дівчина переїхала в столицю, оскільки там знаходився університет. Мама захотіла винайняти їй маленьку квартиру, тим більше вони могли собі це дозволити. Але Аня заперечувала, вона була вдячна за все, що для неї зробили, але далі хотіла всього добитись сама. Дівчина дала собі слово почати нове життя, з чистого аркуша, наче це нова вона. Навіть прізвище своє змінила, не хотіла більше бути Анною Варенич. Тепер вона Анна Чорна. Це дівоче прізвище її матері. Від нього віє впевненістю та загадкою, саме тому й обрала його. Виявляється не так важко змінити прізвище чи ім'я в нашій державі. Головне подати всі необхідні документи, заповнити заяву і готово.

Вона крутилася, як муха в окропі. Зранку пари в університеті, після обіду зміна в кафе, і двічі на тиждень розрада для душі - курси живопису. Хоч Аня й обрала спеціальність, яка була найближча їй до душі - графіка та дизайн, але зрадити своїй мрії вона не могла. Дівчина хотіла засвоїти всі ази малювання, бажала вивчити всі тонкощі, щоб колись відкрити свою художню студію. Там вона б проводила виставки своїх картин, і навчала б дітей малювати.

В університеті хлопці не раз запрошували Аню прогулятись, чи то в кафе, чи в кіно. Вона всім відмовляла. Не тому, що їй ніхто не подобався,  а тому що боялась. Дівчина не могла нікому довіритись. А може просто не було того, заради кого хотілось би щось змінювати. 

На четвертому курсі дівчина перевелась на заочне відділення і вирішила винайняти невеличку однокімнатну квартиру. Накопичених грошей мало вистачити на оплату оренди на декілька місяців. Крім того, вона збиралась шукати роботу.

Дівчина склала резюме, розіслала в місця, де їй здавалося пропонують хороші варіанти. На жаль, там де їй дуже хотілось би працювати, без досвіду роботи навіть на випробувальний термін брати не бажали.

Але тут її увагу привернула невеличка фірма, яка не так давно відкрилася. Займається дизайном інтер'єрів, шукає молодих та амбітних для розширення компанії. Занадто наївно, але це її шанс зачепитись бодай за щось. 

- Привіт, сестричко! - Їй зателефонувала Ніна. Вони з нею вже давно перекваліфікували себе в сестер. Бо дружба з роками лише міцнішала.

До речі, Ніна, шокувала всіх хто її знав. Та, яка всі роки стільки зусиль витратила на навчання, без найменших зусиль вступила на факультет міжнародних відносин, ставила собі мало не наполеонівські цілі, взяла і просто вискочила заміж, бувши на другому курсі навчання. Але Аня її розуміла, Ніна просто по вуха закохалась. Зараз в неї росла маленька донечка, а Ніна продовжувала своє навчання.