Розділ 7. І буде новий день

- Зникни! - Гаркнув Руслан.

- Що? Це жарт такий? - Ніхто ніколи не говорив з Наталею в подібному тоні. Та всі хлопці бігали за нею, лише пальчиком помани.

- Зникни з мого життя. Це моє бажання. 

І пішов. Відрубав ці слова, розвернувся і пішов. Наталя просто закипала від злості. Та як він сміє так з нею говорити, вона стільки часу сама за ним бігає, всіма можливими способами привертає до себе увагу, а він її можна сказати ось так м'яко послав. А головне через кого? Через цю тупу ідіотку?

Руслан не хотів нікого бачити. Він же знав, що так буде. Знав, що його "друзі" щось подібне зроблять. Він не міг пробачити собі того, що не захистив Аню. Якби ж розказав їй все. Хоча, що тут розказувати, хлопець і не погоджувався ні на яку гру чи парі. Все вирішили без нього, а головне донесли все так, що ні в кого і сумніву не виникне як все було насправді.

Хлопець повернувся в приміщення і побачив як в коридорі до нього наближався Вадим. Його смішила вся ця ситуація. Наче він прийшов в кінотеатр на перегляд фільму, наче не він щойно наплював в душу живим людям, а не кіногероям. 

- Ти вже придумав, яким буде твій приз? - підмигнув змовницьки Вадим.

- Придумав, - відповів Руслан і зі всієї сили вдарив Вадима кулаком в обличчя. Він вклав в цей удар всю свою лють, йому було все одно, що буде далі. Від неочікуваності Вадим відлетів на півтора метра і впав. Руслан же просто оминув його і пішов. Йому хотілось чим скоріше забратись з цього місця, щоб не бачити їх. Він не хотів в цей момент бачити нікого. Всередині наче все перевернулось. За ним часто бігали дівчата, та й не одне серце, чесно кажучи, він розбив. Ніколи хлопець так не переживав та не переймався чужими почуттями, як цією дівчиною. Він хвилювався за неї.

Руслан повернувся в спортзал, відшукав Ніну і попросив, щоб та знайшла подругу... Не встиг навіть до кінця договорити.

- Що ти їй зробив? Покидьок! Я знала, що тут щось не чисто...Знала, що це все ваші дурні ігри. Невже так подобається знущатись над слабшими? - Ніна як та фурія налетіла на нього мало не з кулаками.

Руслан розумів, що заслужив це, тому мовчки пішов геть.

Аня сиділа в темряві, зачинена в туалеті. Вона втратила відлік часу. Світ наче зупинився. Щось розбилось всередині неї. Голосні схлипи та ридання припинились, плечі перестали здригатись. Лише скляні очі видавали весь смуток та біль, що панував всередині неї. Задзвонив телефон і вона побачила на екрані фото подруги. Дівчина не одразу відповіла на дзвінок, не хотіла взагалі нікого бачити, наче закрилась в собі та своєму коконі. Але потім все таки не витримала, а може зрозуміла, що не може просидіти тут всю ніч і натиснула на зелену кнопку.

- Боже, Анютко, нарешті!  Чого ти не піднімаєш телефон? Я ж хвилююсь? Де ти? Скажи - я одразу примчу....- Подруга просто засипала питаннями, навіть не даючи змоги Ані слова вставити. Дівчина усміхнулась легенько від такої турботи своєї подруги. Все таки як добре, що хоч вона в неї є і ніколи не зрадить. 

- Ніно, почекай мене на виході. І візьми мою куртку. Зараз буду. - Аня проговорила це таким хриплим та порожнім голосом, що сама від нього здригнулась.

Вона тихенько вийшла зі свого укриття, прислухалась до тишини навколо і зрозуміла, що поряд нікого немає. Швидкими кроками вибігла на вулицю, де її вже чекали. Ніна швиденько накинула куртку на подругу і одразу повела її в сторону дому. По дорозі вона старалась випитати про все - що той придурок їй зробив, чого вона плакала...

- Я не можу... Я обов'язково розкажу тобі завтра. - Аня не плакала, голос тремтів, але скоріше не від страху, а від виплаканих сліз. Ніна бачила, що її подруга просто розбита. 

- Він тобі щось зробив? Чіплявся? Аню, хоч щось скажи.... Бо я з розуму зійду!

- Фізично він мені нічого не зробив.

Ця коротка відповідь трохи заспокоїла подругу. Вона провела її до самої квартири і допомогла зайти та роздягнутись. Вдома нікого не було. Можливо раніше Аня б відчула легенький укол вспередині, що нікому непотрібна, що мати як завжди любить лише свою роботу... Зараз же раділа, що нікого немає, що непотрібно придумувати причини свого стану. Вона попросила подругу, щоб залишила її, пояснила, це тим, що хоче побути сама. Ніна все розуміла, вона знала Аню як облуплену, бачила, що подруга мусить побути на самоті й вдосталь поплакати, потім переварить все в голові багато разів, аж тоді можливо захоче розказати все їй.

Аня зняла з себе сукню. Якою ж ідіоткою в цей момент вона себе відчувала. Глянула на відображення в дзеркалі і якось неврозно засміялась. Якби збоку хтось почув цей лихорадний сміх, то подумав би що дівчина збожеволіла. Вирядилася, хотіла бути гарною, прагнула бути коханою. Вона навіть не помітила як під своїми роздумами нещадно рвала плаття. Трішки стало легше. Ненадовго.

Вже під струменями гарячої води нову дала волю сльозам. Згадала бабусю. Як їй зараз не вистачало її. Коли сліз вже не залишилось, вона накинула на себе теплий халат і пішла в свою кімнату. Замкнулась, і так сиділа в темряві, дивлячись на численні вогні за вікном. Подумала про Руслана. Цікаво, як він зараз? Чи принесло йому задоволення те, що все ж таки він виграв цю божевільну гру? Потім перед очима постав образ як вони цілуються з Наталею і їй стало гидко.

Дівчина не знала, скільки часу просиділа так, але коли почула в коридорі шум, то мимоволі здригнулася. Лунали голоси мами та вітчима, але до неї ніхто не спішив заходити. Мабуть подумали, що спить. Бо що можна ще робити в темряві?