Розділ 6. Падати завжди боляче

Анна завмерла в очікуванні, не знаючи як реагувати. Руслан же нахилився і подушечками пальців витер одиноку сльозинку, яка вже встигла покотитись по щоці. Він не розумів, що з ним відбувається і що відчуває до дівчини.

- Не потрібно мене жаліти, - перервала цей магічний момент Аня, - дякую, що провів і за заняття теж. Не хочу тебе більше затримувати.

- Мені зовсім не важко, думаю, завтра можемо продовжити наші заняття. Хочу, щоб ти все добре засвоїла.

Хлопець не розумів цього прояву допомогати цій дівчині. Одне він знав точно - це не жалість, його щось притягує в ній. Аня попрощалась і пішла в під'їзд. Лише за залізними дверима змогла видихнути. Ще ніколи вона так не хвилювалась. Вкотре обізвала себе ідіоткою, думала він хотів поцілувати. А Руслан просто її жалів. Останнє чого вона хотіла від нього - це щоб її жаліли.

Не встигла дівчина переступити поріг квартири, як її зустріла мати. Сказати, що Аня була здивована це нічого не сказати, вона була шокована. Вже сама не пам'ятала, коли востаннє було таке, що мати приходила додому раніше від дочки. Переважно вона весь день проводила на роботі, додому приходила в основному щоб переночувати. Працювали вони з вітчимом разом. Ще колись вони відкрили невеличкий магазинчик дитячого одягу за гроші, які їм віддала бабуся з продажу своєї невеличкої квартири. Вітчим забрав їх всіх в свою двокімнатну квартиру, згодом її ж виміняли на чотирикімнатну. Справи магазину йшли добре, і на сьогоднішній день в них був десяток магазинів по цілому місту. Ніби не багато, але і не мало. Така собі маленька сімейна мережа. Тепер там продавались не лише одяг, але й іграшки, дитяче харчування і всякі дрібнички для діток.  Аня добре знала, чия це заслуга - матері. Саме вона найбільше зусиль вклала в цю справу. Хоча вітчим вважав, що якби не він, то нічого б не вийшло. Тому всі йому щось винні і всі йому чимось завдячують. Дівчина змалку жила в достатку, наче і все було, але вже дочекатись не могла, коли піде з цього дому. Як виявилось одного матеріального добробуту для комфортного виховання дитини не вистачає. Краще не мати нічого, але жити в любові та повазі. З роздумів Анну вивів голос матері.

- Аню, ти що не хочеш вступати в архітектурний? Ми ж все з тобою вирішили? Чого ти опираєшся? Ці твої каракулі... Ніхто не каже тобі це кидати, у вільний час ти можеш малювати свої картини. Та це виключно хобі. Правильна освіта - вона ж така важлива на сьогоднішній день... - Аня подумки зрозуміла, що промова буде довгою. Мама старалась вирішити все мирно, без конфлікту. 

- Мамо, я згодна. Я зроблю все, як ти хочеш. 

Ірина була просто ошелешена, вона дивилась на доньку здивовнаим поглядом, наче бачить її вперше. І поки та не передумала, поспішила запевнити, що це правильне рішення.

- Доню, можливо, я не завжди була хорошою матір'ю, і не приділяла тобі достатньої уваги, - тобто взагалі ніякої уваги не приділяла, тим часом подумала Аня, - але повір я хочу тобі лише добра. Ти для мене завжди будеш на першому місці. 

Дівчина обійняла маму. Навіть, якщо та говорила не щиро, вона все одно переконувала себе, що це правда. Бо їй не вистачало маминого тепла. 

Ірина сприйняла це як згоду доньки і полегшено видихнула, вона ж то думала, що буде довга розмова і вмовляння... Шкода, що вона недооцінила свою доньку. Аня погодилась лише для того, щоб уникнути конфліктів, бо чудово розуміла - нікого не переконає в тому, що в праві сама вирішувати як їй жити. Якщо вітчим вже підняв на неї руку, то не потрібно його провокувати. Аня не була ідіоткою, щоб самій же наражати себе на небезпеку. В голові вже вималювався план дій, і вона вирішила його дотримуватись.

Анна прийняла душ, заварила собі чай і вирішила трохи відволіктись від образу Руслана, який, між іншим, ніяк не виходив з голови. Дівчина сіла за комп'ютер і почала переглядати сайти вузів, в яких би могла навчатись. Всі вимоги необхідні для вступу, а також перелік предметів ЗНО занотувала собі в блокнот з твердими намірами - зробити все задля досягнення поставленої цілі.

Аня зробила домашнє завдання і вмостилась під ковдру. Вона довго крутилася з одного боку на інший, ніяк не могла заснути. Все думала і думала про Руслана, уявляла собі, що говоритиме при наступній зустрічі, як себе поводитиме. Подумки настроювала себе бути впевненою, і не поводитись як мліюча фанатка. Заснути все ж не вдавалось, тому вона включила нічник, витягнула з під ліжка свого мольберта і почала малювати. Картина, яку вона хотіла відобразити ніяк не виходила з голови. Спочатку Аня намалювала дівчину, тендітну, з довгим каштановим волоссям, яке роздував вітер. Навколо пляж і море. Здалеку до дівчини наближався хлопець. Його образ Аня малювала швидкими та впевненими рухами, наче боялась, що передумає. Глянула на готовий малюнок - це був Руслан. Але та дівчина, що була на картині, повернена спиною  і якось не сильно нагадувала саму Аню.

Не зрозумівши, чому саме такий образ з'явився в її фантазії, дівчина заховала картину і нарешті втомлена змогла заснути.

Наступного дня, зустрівшись біля свого під'зду з Ніною, Аня вирішила переповісти їй вчорашні події, розмову з матір'ю в тому числі. Також дівчина все ж таки довірилась подрузі і посвятила її в свій план дій. Ніна щиро переживала за свою подругу, вона змалечку відносилась до неї як до сестри. Можливо дівчина і хотіла обуритись, і щось прокоментувати. Але в кінцевому результаті здалась.

- Аню, ти мене знаєш. Що б ти не зробила. І що б не вирішила я з тобою, підтримаю, і завжди буду на твоєму боці. Але щодо Руслана, то моя тобі порада - будь обережною. Не подобається мені це все. Все ж таки він дружить з цією фіфою Наталкою і з Вадимом. Ти знаєш їх гнилі натури. Не до добра це все.