Розділ 3. Втрата

Приїхавши в лікарню, Анна побачила в коридорі заплакану маму. Давно вона вже не бачила, щоб мама так хвилювалась чи переживала за когось. Якось так сталось, що останнім часом мама виглядала як робот, крижана та неприступна, думала лише про роботу та про себе.

- Мамо, як вона? Що кажуть лікарі? - Одразу ж спитала дівчина матір.

- Погано, кажуть, що інсульт. Ми повинні бути готовими до всього, навіть до... -  Запнулася мама, не встигла договорити, бо саме в той час до них підійшов чоловік в білому халаті з напруженим виразом обличчя. 

- Ваша мати в критичному стані. Я боюсь давати вам позитивні прогнози. Ми намагаємося зробити все можливе, але не все залежить від нас. Якби її привезли трохи швидше, то, можливо, шанси були б набагато кращі. - Рівним тоном сказав лікар.

- До неї можна? - спитала Анна.

- Так, але не довго. Вона без свідомості. - Кивнув лікар.

Дівчина не оглядаючись до матері, одразу ж поспішила до бабусі. Коли вона зайшла в палату то побачила, якою блідою та змученою та виглядає. Вона сіла поруч на ліжко, взяла зморщену, але таку милу руку, у свою і заплакала. Мимоволі згадала, як бабуся завжди реагувала на її сльози. Вона казала: "Янголе мій, не плач. Ніхто і ніщо в цьому світі не вартий твоїх сліз. Все мине, все пройде. Прийде час і ти сама зрозумієш, через які дурниці ллєш сльози."

Тільки зараз вона зрозуміла весь сенс бабусиних слів. Дійсно, все те, через що вона плакала раніше зараз виглядає такою повною нісенітницею та неважливою дурнею. Тільки зараз, коли може втратити найріднішу людину, зрозуміла, що справді цінне у цьому житті... Немає нічого кращого, коли ті, кого любиш, - здорові та усміхнені.

- Бабусю, прошу тебе не покидай мене, - пошепки мовила онука. Наче і розуміла, що бабуся швидше за все її не чує, але і старалась говорити пошепки, щоб не розбудити. - Бабусю, я люблю тебе, тільки ти мене розумієш та приймаєш такою, якою я є. Прошу тебе, тільки не лишай мене саму.

Ще трохи пробувши в палаті, вона все ж таки вийшла в коридор, згадавши слова лікаря про "недовго". Мама сиділа задумана та зі скляними очима. Напевно, вперше Анна побачила свою маму такою розбитою. 

- Анно, їдь додому. Я тут почекаю і коли будуть якісь зміни, то одразу ж зателефоную. - Рівним тоном сказала мама.

- Ні, я краще з тобою залишусь. Я не зможу спокійно їхати додому.

- Анно, так буде краще. Тим більше бабусі потрібно привезти особисті речі. Прошу тебе, привези їх. - Може Анні здалось, але вона вловила в очах матері якісь благальні нотки. 

- Добре, я туди й назад. - Сказала дівчина і швидко побігла.

Анна робила все на автоматі. Мало пам'ятає, як їхала маршруткою додому. Як на ходу збирала одяг бабусі, зубну щітку та й решту необхідних речей. Вже зібралася виходити з додому. Але зупинив телефонний дзвінок. На екрані світилось фото мами. В той момент в дівчини серце мало не вискочило, і наче в горлі з'явився спазм... На інтуїтивному рівні вона відчула, чого саме зателефонувала мати.

- Так, мамо, - невпевнено відповіла на дзвінок Анна.

- Аню, бабусі більше немає... - схлипуючи, сказала мати.

В дівчини наче світ перевернувся і розділився на дві частини: до та після. Всередині з'явився тугий клубок болю та розпачу, і купа питань. Як немає? Чому? Чому вона? Чого так рано? Вона ж не встигла все їй сказати...Біль, смуток, темрява - ось що відчувала дівчина в ту мить.. Наче в тумані. Ніби сповільнене знімання якогось фільму, а не її життя. Через пелену сліз вона мало що бачила. Не розуміла куди йде, навіщо. Вона не пам'ятала, як доїхала в той день назад в лікарню, все як уві сні, коли ти все розумієш і все бачиш, а воно все уповільнюється й уповільнюється, чим далі, тим розмитіше і ти ніяк не можеш опанувати себе та свої рухи...

Так само туманно Анна пам'ятала підготовку похорону, сам похорон, поминки. Були лише найближчі. Рідні в бабусі було небагато. В дівчини не залишилось сил на сльози, розпач. Коли бабусю Катерину опускали в землю, то Анні здалось, що в неї серце виривають з грудей. А потім суцільна темрява і наче спокій на душі...

Мати Анни, Ірина, поводилася так, наче це все не з нею відбувається, зі сторони могло б здатись, що їй повністю байдуже на все. Але Аня добре знала свою матір і лише вона бачила по її скляних очах біль втрати, мабуть, вперше за довгий час бачила свою матір щирою та справжньою, а не того робота, який всім старається показати, що щасливий.

Через декілька днів після похорону додому до Вареничів навідався юрист. Як виявляється бабуся склала заповіт. Вітчим та мати сильно здивувалися, оскільки що могла старенька заповісти, якщо свою однокімнатну квартиру вона колись продала заради загального внеску на відкриття невеличкого магазину вітчима та мами. Але і тут вона змогла всіх здивувати. Виявляється бабуся давно відкладала свої кошти на банківський рахунок, для онуки. Гроші невеликі, але цілком пристойні, щоб здобути вищу освіту. Разом з заповітом Анні передали прощального листа:

"Анютко, люба моя! Якщо ти читаєш цього листа, то скоріше за все мене вже немає. Я хочу, щоб ти виконала моє останнє бажання. Стань нарешті щасливою та впевненою в собі. Не бійся бути собою та показати справжню себе. Ти для мене янгол і завжди такою будеш. І не плач за мною. Я не хочу бачити твої сльози. Пам'ятай, коли ти плачеш, то і мені погано. Суми, яку я тобі залишила, повинно вистачити на твоє навчання. Я не хочу, щоб ти йшла не своїм шляхом в житті, не хочу, щоб за тебе обирали ким ти маєш стати. Я хочу, щоб ти виконала свою мрію, щоб стала великою художницею. В тебе є талант і ти маєш його розвивати. Слухай своє серце. Люблю тебе!"