Розділ 2. Він неймовірний

Весь урок Анна намагалась зосередитися на тому, що розповідав вчитель, але його очі просто не виходили з голови. Вона старалася не дивитися в його сторону, щоб не привертати зайву увагу. Лише краєм ока бачила, що він сидів нудьгуючи та наче розглядав перших красунь їхнього класу. Ну звичайно, куди їй до них. Важко зітхнувши, все ще поглиблена у свої роздуми, дівчина не одразу почула, коли вчитель до неї звернувся:

- Анно Варенич, ви мене чуєте? Чи мені потрібно персонально до вас підійти та запросити вийти до дошки?

Дівчина здригнулась від несподіванки, але встала та пройшла на середину класу.

- Вибачте, я задумалась, - опустивши голову відповіла. А в душі вже розгортались переживання, що ж її спитають чи яке завдання дадуть. Геометрію вона просто ненавиділа. Можливо тому, що вона їй зовсім  не давалась. 

Вчитель вголос прочитав їй завдання з книжки, поки читав вона остаточно переконалась, що ніколи його не розв'яже, тому розуміла, що потрібно просто перетерпіти цей урок. 

Сяк так з допомогою вчителя закінчили завдання, під насмішливі погляди однокласників. Анна знала, що вони висміюють не її незнання, а її манеру поведінки, боязкість, переживання... Урок закінчився і лише тоді вона змогла видихнути. Разом з дзвінком поспішила вибігти в коридор трохи далі з цього ненависного класу. Опустивши голову так поспішала, що не помітила як в щось врізалась і всі її книги та зошити розлетілись в різні сторони. Анна підняла голову і побачила його, того самого новенького. Він лише усміхнувся і сказав:

- Ей мишко, куди ти так спішиш? Ти так і гору на своєму шляху можеш звернути...

Вона лише розчервонілась та розгублено почала збирати свої книги та зошити й хотіла скоріше втекти. Вже в коридорі її наздогнала подруга Ніна.

- Всі лише те й роблять, що натякають на мою фігуру та зайву вагу. Ну хіба ж я винна, що я така? Чому люди не можуть приймати те, що всі ми різні? Хто придумав ці дурні стандарти та параметри й за ними всіх міряє? - ображено та зі сльозами на очах промовила Анна.

Ніна йшла поруч та мовчала, бо розуміла що це подруга не її запитувала, а скоріше просто захотіла бути почутою.

- Анно, чого ти так відреагувала? Може той Руслан зовсім інше мав на увазі цими своїми словами? - перервала мовчанку Ніна. Вона завжди старалася підбадьорювати та заспокоювати свою подругу.

- Ніно, я знаю, що вони всі мають на увазі та про що думають... -  хотіла ще щось договорити Анна, але замовкла, бо побачила як по центру коридору йдуть той самий новенький учень разом з її однокласницею Наталкою.

Наталка подобалась всім хлопцям. Красива, зі стрункою фігурою, з вмінням себе правильно подати...Куди Анні до неї.

Ніна зловила погляд подруги й одразу ж здогадалась:

- Стій, це що ж? Тобі цей Руслан новенький сподобався? - тихо спитала Ніна, - Анно, ти ж бачиш який він. Звісно ж, досить симпатичний, але ж по ньому неозброєним оком видно, що такі як ми його не цікавлять, в нашу сторону він навіть не подивиться.

- Та ні, зовсім він мені не сподобався, - одразу ж відвела погляд Анна.

Вона сама не розуміла, що з нею відбувається. Чого вона так реагує на цього хлопця. Як тільки бачить, то одразу ж ніяковіє і робиться ватною. Наче лялька, що без команди не може й слова вимовити.

На диво уроки пройшли досить швидко, і дівчина змогла нарешті видихнути та поспішила додому. Коли вона зайшла до квартири, то не почула звичного шуму на кухні й ніхто її не зустрів. Здивувалась, невже бабуся не вдома. Але коли пройшла на кухню то охнула від переляку, бабуся лежала прямо на підлозі й, схоже, без свідомості. Онука одразу кинулась до неї: 

- Бабусю, ти чого? Що болить? - не почувши відповідь, почала швидко викликати допомогу.

Вірніше намагалась якнайскоріше зателефонувати у швидку допомогу. Руки настільки трусились, що вона не одразу спромоглась це зробити. Коли все ж таки швидка приїхала і забрала її найріднішу людину в лікарню, вона змогла трохи заспокоїтись. Розуміння того, що насправді бабуся вже немолода і вона може втратити її в будь-яку хвилину прийшло пізніше....