Пролог

За вікном справжня пізня осінь. Небо затягнулося сірими хмарами, і немає навіть найменшого шансу, що сонце проб'ється своїми променями та зігріє. В кімнаті почулися гудки будильника й Анна різко підвелася та, з напівзаплющеними очима, сповзла з ліжка. Дівчина глянула через вікно та усміхнулася такій погоді. Вона любила осінь, бо осінь найкраще відповідала її внутрішньому стану та настрою...

З кухні долинали тихі розмови та ледь чутний стукіт посуду. Отже, бабуся та мама прокинулися, але поводилися доволі тихо, щоб не розбудити його. Анна ніколи не називала цього чоловіка на ім'я, батьком чи якось по іншому. Для неї він завжди був чоловік її мами, або просто він - її вітчим. Рідного батька не пам'ятала, оскільки помер, коли їй було два роки, від серцевого нападу. Мати досить довго трималася та старалася забезпечити доньку всім необхідним - багато працювала, а її виховувала тим часом бабуся... Але все ж таки Ірина молода та красива і звісно ж не могла лишатись довго самою, біля неї завжди крутилися залицяльники. Врешті решт, одному з них все-таки довірилася та згодом вийшла заміж вдруге...

Спочатку все наче б то було добре.... Вітчим навіть старався дійсно замінити батька Анні, але згодом почав виплескувати свою злість та невдоволення на дівчині. Як виявилося потім, за поясненнями бабусі, він це робив, бо мати Анни так і не змогла народити йому рідну дитину. Тому вона росла невпевненою в собі, закомплексованою та боязкою. Завжди боялася неправильно щось зробити чи сказати в його присутності. Він же не пропускав можливості познущатися з дівчини, звернути увагу на її недоліки, нагадати про те, що вона нікому не потрібна в цьому світі, і  не зможе стати гідною людиною та дочкою чи сином, про яких завжди мріяв.

Звичайно ж це все він робив тоді, коли поруч не було матері. І на всі її спроби розказати щось їй чи пожалітися на нього, мати лише розводила руками та вдавала, що це все донька придумує для того, щоб привернути до себе увагу. Тому найріднішою людиною, котра завжди сприймала Анну такою, як вона є, стала її бабуся. Вона завжди заспокоювала та розраджувала онучку після чергового розчарування, але вмішуватися сама не хотіла, бо переживала, що донька не витримає, якщо залишиться одиначкою. Як би погано новий зять не відносився до онуки, але все-таки поряд з ним донька ожила після смерті першого чоловіка....