РОЗЛУЧЕННЯ

РОЗЛУЧЕННЯ

         Тимко плакав.

      Плакав стихійно, гірко, беззвучно. Він прагнув, намагався припинити цей плач й не міг. Стискав маленькі кулачки... Він знав... Тато казав йому... Казав: «Чоловіки не плачуть». Але він...

      Величезне, безмірне дитяче горе мимоволі виплескувалося з його очей. Воно не пояснювало, не запитувало, не відповідало. Воно було сильнішим, могутнішим… Воно злими, холодними, солоними краплями точилось по його обличчю. Незваною, непроханою вологою горе в’їдалося в сорочку, обпалюючи крізь неї Тимкові груди.  Воно тихо скочувалося на підлогу і вмирало там. Вмирало... Ну, й хай... Нехай я не такий. Так? Тато, так? Тепер я не чоловік? Тепер вже... Нехай… Яка різниця... Тепер все одно… Байдуже! Байдуже!

      Навіщо ж вони? Чому? Чому він має обирати? Він не розумів. Не міг зрозуміти. І навіщо? Як? Як він може вибрати між мамою та татом? Адже мама, – це мама! А тато, – це тато! Адже вони різні! Зовсім-зовсім... Але вони його! Його!

      Адже вони разом... Разом, і тато, і мама, розповідали йому, як він народився... Що був у мамі... У її животику... Що його туди маленьким, маленьким насінням посадив тато. Без них він не з’явився б у цей світ. Він би НЕ БУВ! А що означає – не бути? Це як не бути?

       Але ж він є. Є! Існує! І він – цілий! Просто, – цілий! Цілісний! Дощенту! Абсолютно! (Тимко вже знав це розумне слово і що воно означає.)

      То, як йому себе ділити, як рвати навпіл? Як? Адже він цілий і єдиний із ними. Лише з ними. З ними обома! А зараз?

      Мама пестила його волосся і шепотіла йому на вушко якісь слова...

      – Так вийшло, Тимко... У дорослих... Іноді... Так стається… Вони не можуть... Разом жити... Так вийшло... Все буде добре... Тато... Буде... Навідуватись... Приходитиме до тебе…  

      Тимко вирвався з маминих рук і кинувся до своєї кімнати. Впав на ліжко. І тут його горе вибухнуло дивним звуком. Звуком гучним, як гуркіт грому, і страшним, як ураган, який виривав його маленьке гаряче серце і кидав далеко-далеко, туди, – у чорну діру, у порожнечу, у НЕ БУТИ. Він ридав, уже не стримуючись. Відпускаючи себе в цей біль. Звільняючи себе від світу дорослих, які брешуть. Брехня! Все брехня! І те, що чоловіки не плачуть теж, – брехня! І те, що він народився в коханні, – брехня! І те, що вони його люблять, – брехня! Ті, хто люблять, ніколи... Ніколи! Не кинули б його в цю прірву... Не змусили його вибирати. Вибирати з того, що неподільне. З того, що поділити неможливо. Так вчиняють тільки...  Тільки брехуни… Ошуканці!  

      Тимко зіскочив з ліжка.

      Іграшки... Іграшки, які батьки дарували йому... Вони теж... Вони теж,  – брехня! Вони несправжні, фальшиві… Він підійшов до короба зі своїм, як гадав раніше, «скарбом»… І крізь горе, що ядучими сльозами котилося з його очей, почав повільно, з якоюсь незрозумілою для нього жорстокістю, викидати їх на середину кімнати. Він перевернув короб. Чимала гірка з пластмасових та металевих спайдерменів, бетменів, індіанців, лицарів, пістолетиків, літачків і машинок вбирала в себе його горе, залишала в ньому лише образу, злість, безмежну, як Всесвіт, дитячу ненависть. Він схопив рушник, згріб на нього вже колишню свою гордість, своє багатство, свій скарб. Сунув у кишеню мамині парфуми й татову запальничку, схопив рушник з іграшками і вискочив надвір. Тимко забіг за ріг будинку та кинув пакунок на траву. Іграшки безладно розсипались. Його друзі за звичкою тягли до нього свої пластмасові руки, обдаровуючи його, як і раніше, навіки застиглими посмішками, закликаючи у свято, у гру, у дитинство.

      Тимко різко штовхнув їх ногою. Ви теж... Брехуни! Брехуни!

      Він відгвинтив пробку з витонченого флакона маминих парфумів. Тепер його горе лилося тонкою цівкою цих парфумів на них, на всіх, на всіх брехунів. Вогник веселим чортеням вискочив з татової запальнички, лизнув колишній скарб Тимка й спалахнув, скаженіючи, шаленіючи, роз’ятрюючись,  розростаючись і перетворюючись на безжальне полум’я, на щось більше й страшніше, – на диявола?

      Тимко відхитнувся та, примруживши очі, відчужено спостерігав. Він не відчував ні втрати, ні жалю, ні співчуття. Нічого... Це вже не його друзі. Це все, – брехня! І нехай... Нехай горять! Він просто дивився і дивився на вогонь примруженими очима, сповненими сліз, дурних, зайвих, непотрібних сліз... Він просто дивився... На вогонь... На це демонічне полум’я... Полум’я!

      І раптом він відчув, як той вогонь вливається в нього. Випалює щось всередині, десь там вглибині, в душі... Перетворюючи на ніщо, на попіл, на пил, на порожнечу саме... Щось саме най-най... Найважливіше… Найсуттєвіше…

      Віру…

      Довіру…

      Не повернути...

      Вже ніколи...

      Не повернути…

      І…

      Хижо посміхалася порожнеча…

      Так…

      Посміхалася…

      Порожнеча…