КРІСЛО

Воно було гарне... Надзвичайно... Неймовірно гарне. Наче не було творінням рук людських. Висока спинка з якимись таємничими, звабливими вигинами. А, поруччя... З червоного дерева… Й вони безсоромно грають сонячними відблисками, немовби впевнені у своїй неповторності, у своїй чарівності. А шкіра... Чорна, як крило стародавнього ворона, і сяюча, наче вкрита тонким шаром прозорого магічного лаку. І відтінок... Цей ледь вловимий відтінок, що пробивається крізь густий морок вічної темряви. Фіолетовий? Так, так... Фіолетовий... Фіолетово... Фіолетово-чорне.

  Ганна Петрівна працювала у цій компанії п’ятий рік. Робота не відрізнялася особливою різноманітністю, і вже до кінця першого року роботи вона стала не просто висококласним фахівцем, – вона стала справжнім «профі», асом у своїй справі. Рано чи пізно це мали помітити і місяців сім-вісім тому її призначили заступником начальника відділу. Кар’єра, хоч і не надто стрімко, але, здається, складалася.

     У свої тридцять два роки Ганна Петрівна так і не зустріла нареченого, не народила дітей. Злегка повненька, слаба на міопію, короткозорість, вона не розлучалася з окулярами. Практично поставивши хрест на особистому житті, Ганна Петрівна повністю віддавалася роботі. Формально, будучи заступником начальника відділу, вона, по суті, «тягнула» на своїх плечах весь відділ. Навіть на наради до директора департаменту завжди ходила тільки вона.

   Крім начальника відділу, Миколи Семеновича, який тихомирно очікував майбутнього виходу на пенсію та ні у що не втручався, у відділі працювало ще троє людей. Дві юні співробітниці, Наталія і Марина, й Олег, який тільки-но закінчив університет і, як вважали, подавав великі надії. Ганна Петрівна відчувала по відношенню до своїх молодих колег якусь неймовірно глибоку ніжність. Іноді їй здавалося, що це... Що це її дві доньки та синок, – діти, про які вона так мріяла у роки своєї юності. І ніжність, яку Ганна Петрівна відчувала до цих молодих людей, мимоволі огорталася хмаркою невимовного, безмежного смутку.

      Вона встановила такий собі патронат над молодятами. Все, що вона знала і вміла, намагалася передати їм. Показати, пояснити, навчити. Часто вона доробляла за них роботу, залишаючись після закінчення робочого дня на годину, дві, а то й на три... Адже вдома все одно її ніхто не чекав... Ніхто... Навіть кішку вона не ризикувала заводити. Адже це відповідальність. А раптом щось станеться?

     Молодь відповідала Ганні Петрівні взаємністю. Між собою вони називали її лагідно: «наша Ганнуся». Впевненість у тому, що їхня начальниця найдобріша жінка – і в цій компанії, та й в інших в радіусі, щонайменше, ста кілометрів, – що їм неймовірно пощастило, була абсолютно непохитною.

     Кожен новий день був геть-чисто схожий на попередній. Одноманітність... Рутина... Але це зовсім не гнітило Ганну Петрівну. Вона, як завжди, приходила раніше за всіх і залишала відділ, коли за вікнами вже темніло. Охоронці полегшено зітхали, приймаючи від неї ключі.

     В одноманітності вона знаходила стабільність, в рутині – впевненість у тому, що завтра вона так само буде потрібна, необхідна. Так було вже не один рік, так є і так… Певно, так і було б іще дуже й дуже довго, якби не…

     Дзвінок телефону і дзюркотливий голос секретарки директора департаменту нагадував про те, що сьогодні відбудеться нарада, як завжди, тільки, – на годину пізніше. У кабінеті директора департаменту міняли меблі, а ці майстри щось надто довго метушаться… Тріскотня секретарки втомила Ганну Петрівну. Вона поклала слухавку. Перегортаючи підготовлені для доповіді папери, намагалася збагнути, чим їй зайняти цю годину? Згадавши, що зранку «завантажила» молодь завданнями, вирішила трохи допомогти. Вона покликала Олега, взяла підготовлені ним чернетки і заглибилася у виправлення. Година пролетіла непомітно. Телефон. Цього разу секретарка була небагатослівна: «Вас чекають!».

     – Олеже, ну ти зрозумів? Давай, дороби в цьому напрямку… Я – на нараду до шефа, – Ганна Петрівна випурхнула з відділу і, злегка погойдуючись, потупцювала в бік кабінету директора департаменту.

     Вже у приймальні вона помітила зміни. Секретарка сиділа за новим столом якогось дивного кольору: і не коричневий, і не червоний, разом з тим його колір чимось нагадував кров, яка запеклась під тонким шаром лаку, що пустотливо вигравав під сонячним промінням.

       – Ганнуся, оціни! – гордовито забелькотіла секретарка. – Справжнє червоне дерево… А у шефа… Там, – взагалі.. Очманіти можна! Це – Італія! Чи Голландія? Ні, здається, все-таки Італія! Втім, яка різниця... Блискуче! Скажи?

       – Ог-г-го-о-о… – простягла Ганна Петрівна. - Шикарно! Я пішла?

       – Так! Йди! Там вже всі…

       Взявшись за ручку дверей, Ганна Володимирівна раптом відчула, що її долоні спітніли. Знову? І так щоразу… Ні, це був не страх… Тобто, не зовсім страх… Це було відчуття чогось… Чогось… Величчі, чи що? Чужої величчі… Чогось такого, що над... Над нею... Високо...

      Видих... Поворот ручки... І вона увійшла до кабінету. На диво, усі вже були у зборі. Вперше вона прийшла на нараду останньою.

      Опустившись на вільний стілець, Ганна Петрівна мовчки, кивком голови привіталася з присутніми та обвела поглядом кабінет. Та-а-ак... Нові меблі змінили його майже до невпізнання. Тепер приміщення наповнилося якоюсь урочистістю, якоюсь новою, особливою шляхетністю, якоюсь музейною магією, що зачаровує, огортає безмірністю тиші.