ЕФЕКТ МЕТЕЛИКА

      Орест був задоволений своєю роботою. Ну, так, – в цілому, загалом…

      Вже понад два роки він працював кредитним інспектором у районному відділенні банку. Орест уже звик до уніформи, оббувся в ній. Строгий діловий костюм, краватка в тон сорочки. Сорочечки він носив зазвичай світлі, бежеві, блакитні, світло-сірі. Білі він не дуже любив, але іноді доводилося вдягати і їх. У такі дні він почував себе таким собі клерком середньої руки з Волл-стріт, і в нього виникало непереборне бажання жартувати над самим собою. Чим він і займався, залучаючи до цієї гри молоденьких операціоністок. Дівчатка в банку працювали симпатичні, і Орест не раз помічав на собі їхні зацікавлені погляди, але...

    Не можна сказати, що його зовсім не цікавили дівчата. Він уже давно не був незайманим і дозволяв собі іноді фривольні романи, які, на жаль, завжди були нетривалими і швидкоплинними. Ще під час навчання він заприсягнувся сам собі, що не заведе серйозних стосунків і не стане одружуватись як мінімум до тридцяти років. А оскільки йому тільки двадцять вісім, то й поспішати, власне, немає куди. Тим більше, що він категорично був налаштований проти службових романів. На роботі працюють, а не… Ну, Ви зрозуміли.

    Ось він і працював. Проводив попередні бесіди з відвідувачами, потенційними позичальниками, допомагав їм оформлювати заяви та пакет документів, готував справи клієнтів до розгляду кредитною комісією та, у разі позитивного рішення, оформлював видачу позички. Орест пишався тим, що він не просто кредитний фахівець, а саме кредитний інспектор. Йому лестило, що, загалом, за невеликий термін його роботи у банку, йому навіть довірили певні функції контролю. Він сам поглиблено вивчав платоспроможність позичальника і визначав ризикованість угоди, але це вимагало вже не лише відповідного рівня професійних знань, а й природної інтуїції. Поки що, за ці два роки, вона жодного разу не підвела Ореста. Він знав, що відповідальність за допущені до оформлення і видані банком позички лежить саме на ньому і тому у спілкуванні з клієнтами його ввічливість та люб’язність завжди програвали його педантичності і навіть дещо надмірній прискіпливості. Орест іноді був готовий за це з’їсти сам себе, називав себе бюрократом, формалістом та крючкотвором, втім… Бонуси, які виплачувало йому керівництво за своєчасно погашені позички, оформлені та контрольовані Орестом, допомагали йому не заглиблюватися в самоїдство і, якщо він і докоряв собі, то швидкоплинно, зрідка і абсолютно поверхнево. Тим більше, що ці бонуси допомагали йому вгамувати його реальну, дійсну пристрасть.

     Точніше, наразі пристрастей у Ореста було дві. Друга пристрасть виникла зовсім нещодавно. Вона захопила його, наповнивши його вечори не лише новим заняттям, а й відчуттям якоїсь неймовірної причетності до чогось великого, колосального, нескінченного. Цією відносно новою пристрастю Ореста були соціальні мережі. Відтепер, щодня Орест принаймні годину, а далі без обмежень, присвячував спілкуванню зі своїми віртуальними знайомими. У нього склалося відчуття, що він живе у двох світах одночасно. Банк, робота – це одне життя, а мережа – інше. У цьому іншому житті він немовби знаходився в середині захоплюючого фільму або ж такої собі динамічної комп’ютерної гри. Він сміявся, коли хтось намагався порівняти подібне роздвоєння із шизофренією. Розуміючи, що такий поділ цілком умовний і ніяк не порушує цілісність його життя, він відчував, що почав існувати як би у різних просторах, в двох несхожих паралельних світах. Це було химерне, дивне, але цікаве відчуття. І все-таки навіть воно не було настільки цілісним, настільки сильним, настільки всепоглинаючим, як його перша, давня, справжня, непорушна пристрасть – метелики.

     Ця пристрасть накрила Ореста років шістнадцять-сімнадцять тому і з того часу не відпускала. Закінчуючи школу, він марив факультетом біології. Він уявляв себе вченим-ентомологом, який досяг всесвітньої популярності та самої гучної наукової слави. А якщо точніше, то навіть не ентомологом, а лепідоптерологом. Вже в школі він знав, що означає це мало кому відоме слово. Він знав, що лепідоптерологія – це наука про метеликів. На момент останнього шкільного дзвоника в його колекції було вже майже шістдесят цих надзвичайних, чарівних, казкових створінь. Втім, Орест завжди любив точність і на запитання, скільки метеликів у твоїй колекції, відповідав з усією серйозністю – п’ятдесят шість. З того часу його колекція збільшилася майже вп’ятеро. І тепер Орест із неприхованою гордістю називав цифру – двісті сімдесят сім.

     На жаль, здійснити свою дитячу мрію Оресту не вдалося. За жорстким та абсолютно безапеляційним рішенням батьків, він подав документи на економічний факультет університету і згодом досить успішно закінчив його за спеціальністю «фінанси та кредит».

     І тепер доба Ореста чітко розділилась на дві частини: день належав фінансам, його роботі кредитним інспектором, а вечір належав хобі – метеликам. Проте… Ні, це було навіть не хобі, не просте захоплення, це була частина його життя. Та частина, у якій, на відміну від педантично виконуваної ним роботи, він відчував життя, відчував біг крові своїм судинам, відчував биття свого серця, відчував, як його нерви вібрують і тремтять. Це тріпотіння ніби компенсувало Оресту статику, заціпеніння, знерухомлення його красенів-метеликів, пронизаних вишуканими шпильками. Він тремтів колишнім, назавжди застиглим, згаслим трепетом їхніх крихких крилець. І це викликало у нього невимовний захват, якийсь особливий, унікальний екстаз.

       Свої побачення з власним безцінним скарбом Орест завжди починав, власне, як і закінчував, тим, що перечитував декілька цитат з твору Харукі Муракамі «1Q84», які він роздрукував, вправив у чудернацькі обрамки й почепив  вгорі, зліва та справа, над колекцією. Спочатку він перечитував ось це: «Метелики – самі ефемерні і найпрекрасніші створіння на Землі. Звідкись з’являються, тихенько проживають свої крихітні життя, не вимагаючи майже нічого, а потім зникають, напевно, в якийсь інший світ… Зовсім не такий, як наш», а потім переводив погляд на… «Щоб подружитися з метеликом, потрібно спочатку самій перетворитися в шматочок природи. Виключити з себе людину, зачаїтися всередині – і уявити себе деревом, травою або квіткою». Кожен раз, за порадою Муракамі, Орест намагався перетворюватись на якусь частинку природи, виключаючи з себе людину, натомість виливаючи свою свідомість у безмежність кольорових відтінків вирізьблених крилець метеликів.