33. Дзеркало порядку: Хід за стороною світла.

Тухлий, темний, пильний. Гучний, тісний, потворний. Знову нетрі Танартіса. Але вже вдруге показав досвід Івані, найманці, чиє волосся лягало на вітерець піщаний, що за межами колонії набагато більше небезпек, до яких ні вона, ні її навички не готові. Повторно випробувати на собі ефект впливу володаря порожнечі та його послідовників бажання не мала втомлена жінка. Взагалі ніякого бажання вона зараз не мала, сидячи за барною стійкою та попиваючи каву. Весь вечір після фантастичного ризикованого розвідування форту тільки те й робила Івана, що висмоктана та втомлена сиділа у самотності. Пластинчату броню знімати вона не захотіла, а заряджену гвинтівку поклала перед собою, щоб у будь-яку мить бути готовою вразити членистоногих, до яких тепер має вона особливе ставлення.

Зовсім неподалік, калічачи бажання найманки бути самотньою, всівся Фінерей. Його темно-сині очі жодного разу за вечір не вчепилися у спиртне або бармена. Детектив просто сидів, повільно дихав, спостерігав за тим, як тіні танцюють перед ним на стійці. Свою самотність він скрасив тим, що неуважно слухав новини Квантової Коаліції про стан справ на фронті з Міленіумом, про колосальні втрати з обох сторін, про розграбовані світи і, звісно ж, повільне просування флотів Міленіуму колоній вглиб уламку. На неодноразові пропозиції бармена стосовно міцних напоїв Фін відповідав мовчанням. Всі його думки зараз були пов’язані з братом, а також аналогією зі слугою володаря порожнечі. З тим самим успіхом Алартай міг обернутися у монстра, котрий би шукав собі послідовників у темряві і серед шепоту.

Голова Фінерея була забита зараз Маркусом та його долею. Коли в обідній час Ласт дізналася, що один із її найближчих товаришів згинув у пустелі (котрого вона сама відправила на розвідку!), то її гніву не було меж; а коли ще й дізналася, що Граніет Вінкерс від самого початку воду каламутив, то зникла з бару, вигнавши всіх відвідувачів. Настала тиша, на котру не розраховували детективи. Що він, що вона очікували ще більш лютішу реакцію нової начальниці, але пані Вентуріас просто розбила скляну пляшку об стіл, а її другу половину жбурнула у сторону бармена. На усіх натиснула неприємним поглядом та криком, а потім вирвалася через чорні двері. Доля Маркуса зачепила її так сильно, що звичний для усіх бетонний образ контрабандистки зруйнувався вмить.

Доля Маркуса, безумовно, для контрабандиста надто сурова, занадто нестерпна. І про це повідав Івані та Фінерею бармен, котрому Маркус не був близьким товаришем як для Ласт Вентуріас, але все ж таки якісь почуття у нього були до загиблого. Закриваючи касу (адже бар сьогодні вже не відкриється), готуючи усі автомати та роботів до наступного дня, бармен розповідав, як було пов’язане дитинство, юність, становлення Ласт, Маркуса та Фінлі як контрабандистів, бандитів, стовпів свого балансу та справедливості, чого законники ніколи не могли зробити у цій зоні, у проклятих нетрях.

Ще не встиг завершити свою баладу бармен, як Івана зірвалася зі свого місця та попрямувала до чорного входу. Фін звернув увагу меланхолійним поглядом на її рух та заговорив тихо до найманки:

- Щось знову вигадала? Відпочити не хочеш?

- Йди за мною, - буркнула жінка до детектива та вийшла через чорний вхід на задній двір.

Фінерей видихнув, подивився у вічі барменові, котрий думками пропонував детективові напитися – Фін знову видихнув, – підвівся зі свого стільця та попрямував за напарницею. Вулиці нетрів Танартіса в ту ж мить зустріли його шепотом вітру прохолодного. Якось дуже сильно змінилися погодні умови на Персепеї, і навіть у місцевих новинах відмічають, що це надто аномальне явище. Тьма розмірено розривалася бляклим та втомленим неоновим світлом з голограм та ліхтарів, котрі з ненавистю всією їм дарованою людством, намагалися саме це людство і відігнати від темряви, де сіють вони злочини та насилля. Івана стояла навпроти нього біля аерокара, на якому Маркус зазвичай їх возив. Працювали вони втрьох всього декілька днів, але відчуття у детектива зараз були такі, ніби вони десятиріччя провели у розкритті всіляких справ. Івана стояла навпроти нього та смоктала пластинку браут-стимулятора. Якщо не кава, то це точно мало розслабити її нервову систему.

- Треба знайти цього виродка, - гнівно промовила найманка у темно-синій пластинчастій броні. Її фіолетове волосся вітром носило по сторонах. У чорних очах ніяк не вивітрювалася втома та напруження.

- Як його знайти – ми знаємо, - у відповідь ніяково мовив Фін. – Але ти де таку армію знайдеш, щоб вторгнутися у вежу планетарних захисників?

- Ти що не розумієш? – фиркала Івана. – Ця паскуда закрутилася у цей… культ ще від самого початку. Ти ж ще не забув ту тварюку? Не забув того павука?

- Не забув, - промовив Фін, опершись спиною на холодну стіну бару. – Я знаю, що він викрав мого брата. Я знаю, що Вінкерс – гній, котрий засів у органах правопорядку та активно користується цим. Але як нам допоможуть ці знання? Ми під нього не зможемо копати…

- Треба для початку дізнатися, де воно проживає, - направляла найманка думки детектива у необхідному руслі. – Якщо він знаходиться так давно у організації, то має займати відносно високе положення, а отже і без охорони він не буде. Треба підштовхнути Ласт та приготувати засідку. Ми його не вбиватимемо – на початку. А коли вдосталь дізнаємося, то покінчимо з ним найжорстокішим чином.

- Звучить вкрай легко, - трохи усміхнувся детектив. – Твій план майже ідеальний, але ти забула, напевно, що всі виродки у його оточенні володіють якимось інопланетними технологіями, які наділили їх силами надлюдськими? Забула, що у нього можуть бути ще такі павуки? Забула, що він, скоріш за все, якщо займає високе положення, то і сам здатний творити всіляку хрінь? Ким ми тут влаштуємо засідку? Ласт сама не у дусі, думаю, щоб подібне організувати. А її люди вже достатньо нарозповідали усім навколо, що з такими створіннями краще не мати справу. Хто ще допоможе нам організувати засідку?