31. Парадокс порожнечі: Ядро.

Темношкірий синьоокий велетень у екзоброні залишив біля глейзера трьох траперів з дроном-розвідником та роботом-охоронцем, а сам з залишками своєї команди та Маркусом і детективами направився по пагорбу вгору до веж, де і був один із входів у велетенський підземний комплекс. Щойно вони вийшли з укриття, Івана опустила захисну маску на обличчя, котра не тільки від куль, але і від крапель впевнено захищала. Енергетичний щит вона вирішила не вмикати поки що. Лише імпульсну гвинтівку перевела у готовність до наведення та стрільби. Фінерею нічого не лишалося, окрім як вище підняти воріт та глибше заховатися у плечі. Він звик до холоду на Менсірі, котрий намагався відшукати у небі, але не очікував він за весь час, який провів на Персепеї, що у пустелі цій взагалі може бути так холодно. Очевидно, і Маркус з компанією Ласт Вентуріас не очікували на такі зміни у погодних умовах.

На вершинах пагорбу вдалося відшукати напівзруйнований периметр огорожі, яку колись обтягували енергетичний та біологічні щити, колись і напруга тут була, і турелі, і патрулі механізовані, а тепер це база привидів та тіней. Те, що було модульним, забрали в глибини Міленіуму, а на площадці лишилися лише зведені після повстання міцні оборонні споруди. Фін здогадувався, що легіонери готувалися боронити планету та запобігти її відколу від велетня, але щось пішло не так, тому довелося їм у найшвидшому порядку відступити. Попереду була одна із веж, що контролювала повітряний простір, а також допомагала боронити і пустелю. За нею, за найвищим шпилем у окрузі, було ще три оборонні вежі, а за ними виднівся вапняний каньйон – Розкол Венори. Навіть звідси, з відстані багатьох кілометрів, прекрасно розглядалися колони, арки, велетенські валуни білого відтінку.

Довів всю групу розвідник до відчиненого броньованого протиударного шлюзу, де один із траперів постукав по сенсору, усміхаючись та дякуючи йому за роботу. На вході старший групи наказав технарю зі складеним роботом за спиною, щоб залишив тут турель невеличку про всяк випадок, що він так і зробив. Декілька кроків у глибини вічного мороку, і довелося розвідникам вмикати переносні наплічні ліхтарі. Візор Івани був оснащений пристроєм нічного бачення, тому вона не відчувала особливого дискомфорту, а ще й коли профільтрувала промені ліхтарів, то максимально задовольнялася тим, як добре бачить вона у темряві. Наче хижак смертельний кралася вона в глибини нори жертви своєї, винюхуючи, вслухаючись у стукіт сердець.

Незручно було Фінерею. Ліхтарем себе він не забезпечив, а коли Алартай радив відповідально зібратися, то не взяв з собою броньовану маску ще зі служби у Легіоні. Тепер доводиться йому насолоджуватися світлом лінка. Крок за кроком. Дісталися вони першого приміщення – чергове. Всередині нього знайшли вони тільки порожнечу та залишки комунікацій, котрі звисали зі стелі, стирчали зі стін. Не добившись нічого від кімнати, Івана направила себе та групу далі. Візор вів її зараз до вузла зв’язку, де вона сподівалася відшукати якесь обладнання та древні записи переговорів про стан справ на об’єкті. Тіні та леза світла пройшли поруч з командним центром. Не сумніваючись, що там вони нічого не знайдуть, адже занадто близько до поверхні, найманка пройшла повз відчинені брами. Тільки краєм ока вона зазирнула, щоб знову переконати себе, що там порожнеча. Порожнеча…

Вузол зв’язку теж був близький до поверхні та знаходився прямо під вежею контролю повітряного простору. Розчарувалася Івана, коли і тут абсолютно нічого цінного не знайшла. Їй як і Фінерею трапилися на очі сліди від інтенсивної стрілянини, а також залишки розплавлених та перетворених у пил старих роботів. На одній зі стін детектив помітив написи майже чорною кров’ю – до болю знайомі написи. Малі… Ніби хтось їх сховав за апаратурою, але коли Легіон виїжджав, то стали вони видимими. Розвідники теж це помітили та готували себе до гіршого. Проклавши новий маршрут, жінка у пластинчатій броні з маскою повела групу до аварійних сходів, щоб дістатися другого рівня та лазарету, де сподівалася відшукати якісь медичні записи. Дірки у стінах та ієрогліфи довели їй, що тут трапилося з легіонерами саме те, за чим вони так швидко намагаються бігти, але наздогнати поки що нікого не вдається.

Темні коридори, моторошні приміщення, в яких душі забуті та покинуті шукають відповіді. Пусті переходи. Уламки роботів. Чим ближче до лазарету, тим більше слідів від куль та ієрогліфів, що подеколи розкидані хаотично на стінах, а місцями створювали цілі тексти, значення яких було близьким Фінові. Він ніби читав їх, але сенсу і досі уловити не міг. Натомість він почув погрозливий шепіт із імли глибинної. Щось або хтось вже чекає на них в підземних покинутих лабіринтах. Неймовірно важко у цю секунду було Маркусу, стіни та ієрогліфи навколо спотворювали його уяву, додаючи до почутого шепоту надлишкового ефекту напруження. Страшно та моторошно йому. Руки холодні тремтіли та міцніше стискали руків’я пістолета. Роковий суд чекає на нього внизу. Він так не хоче туди йти, але жінка чорноока у пластинчатій броні темно-синього кольору тягне їх до ядра порожнечі, до ядра таємного і небезпечного зла. Зла, якому протистояти неможливо непідготовленому розуму.

Шепотіло дещо у серці контрабандиста, що якщо він не відкликнеться на клич володаря порожнечі, то свідомість його стемніє від скаженості потоку інформаційного, а сам він помре… Відчував Маркус, що якщо бажає жити, бажає існувати з ціллю благородною, то треба йому якомога швидше вийти на володаря порожнечі. І він вже збирався заговорити, звернутися до вчителя, як холодна рука Фінерея повернула його у реальність та зробила своїм дотиком набагато легше. Детектив вказав Маркусу на найманку, котра все ще вела їх далі до фінішної лінії, а за нею роз’яснення та не таке вже й далеке повернення на поверхню. Контрабандист огледів стіни та побачив на них стрілки, котрі вказували на вузол зв’язку. Він також бачив ієрогліфи, що були схожі на знайомі літери, але по своєму сенсу зовсім не могли вважатися логічними. Звичайний набір, не зв’язаних між собою, слів.