29. Парадокс порожнечі: Я - нігіліон.

У темряві приховується світло. У незнанні породжуються знання. У страху народжується сміливість. У відштовхуванні віри з’являється нова, міцніша. Хвилі народжуються у штилі. Породження залежить від протилежності. Просвітлення являться тим, хто був у темряві…

- Ти чуєш це? – пролунало з темряви.

- Чую, - пролунало у відповідь. Не голос, не думка. Вібрація.

- Відчуваєш це? – знову пролунало з темряви. Але відчувати було ще нічого.

Тепло наступає лише тоді, коли холод кусає душу. Спокій вторгається тоді, коли довгий час перебуває душа у фібрах хаосу. Мир прибуває до нас, коли безупинна війна завершується. Пустота наповнюється лише по волі галактики. Життя набуває форми лише за умови присутності іспитів. Існування дотримується своєї сутності, коли у ньому є логіка та справедливість. Відчувай це. Відчувай це. Лише логічність та порядок дають право на праведне існування. Не підкорившись законам та правилам галактики, стаєш ворогом її. Стаєш ворогом її, набуваєш повноти для забуття…

- Відчуваєш це? – роздалося у темряві.

- Відчуваю, - вібрували ниті свідомості.

- Набути нового сенсу та врятувати душу, - знову вібрувало. – Ось твоє призвання. Ось воно. Ми даємо тобі шанс та змогу. Пробудись. Пробудись…

- Пробуджуюсь, - нарешті прошепотів Алартай, приходячи до тями.

Його очі вперше за довгий час, що він пробув у літургії, подивилися на яскраве світло. Довелося прижмуритися, закрити долонею сірі очі з відтінком блакитного, почекати, доки пробудиться мозок та ввімкнеться голова. Зі стогнаннями старший детектив підвівся, адже перебував у горизонтальному положенні. У потилиці пищало та вищало. Руки та ноги німіли, але підмітив він, що місце, куди його поранили під час сутички у резервації, зовсім не болить, зовсім не подає ознак, що було там поранення. Алар звернув увагу на свій одяг: темно-сірий комбінезон, в якому зазвичай ходять космічні торговці, мандрівники. Він розстебнув його у місці, де мала бути рана, але її там не було. Пустивши холод до тіла, детектив застебнувся. Що з ним? Де він? Що останнє пам’ятає?

Огледів приміщення Алартай тільки після того, як перевірив стан свого організму. А знаходився він у… Невідомому храмі… Тільки такі висновки зміг він зробити. Все залито м’яким білим кольором; рівні, гладенькі стіни, неонове помаранчеве та біле сяйво підіймалося і опускалося, відповідно, даючи збалансоване освітлення. Детектив подивився навколо, нічого зайвого у інтер’єрі не помітив. Лише платформу, на якій лежав він, лише декілька стільців прямокутних біля дверей, інформаційні панелі напівпрозорі. Навряд чи це та лікарня, в котрій був він одразу після перестрілки. Що відбулося? Що пам’ятає останнє детектив? Чи може він згадати? Чи є у нього можливість? Складно… Складно погрузитися у свідомість та відшукати там хоч щось.

- Пробудився? – Алар злякався від питання, котре пророкотіло у приміщенні. Він повернувся у ту сторону, звідки почув слова знайомі. То була людина у такому ж сірому комбінезоні. Високий чоловік без волосся з сірими очима стояв у проході дверей.

- Пробудився, - спокійно і коротко відповів детектив. – Де я? Що трапилось?

- Ти не у лікарні, як подумав на початку, - повідомляв йому чоловік. – Ти у храмі володаря порожнечі. Тобі був даний шанс послухати його, почути його, зрозуміти його волю. Якщо імпонуватиме тобі його ідея та мрії, то залишишся з нами і отримаєш навчання та уроки. Якщо ж відринеш ти його та не зможеш у серці тримати володаря, то дорогу назад тобі покажемо.

- Як я тут опинився? – запитав Алартай. – Я нічого не пам’ятаю…

- Розкажи мені останнє, що знаєш ти, і тоді відкрию я тобі те, що знаю сам.

- Лікарня… Я в ній лежав, після перестрілки у резервації… Тільки я не пам’ятаю та не розумію, чому потрапив у перестрілку. Не розумію та не можу згадати, що я робив останнім. Не знаєте? Підкажіть?

- Ви пам’ятаєте, що ви детектив? – запитав чоловік, ввійшовши у кімнату та сівши на стілець поруч. Двері за ним зачинилися.

- Пам’ятаю, - смутно відповідав Алартай.

- Ви пам’ятаєте, яку останню справу розкривали? – задавав далі питання безволосий.

- Я з братом та Іваною шукали зниклих безвісти людей… Ніби їх викрадали якісь пірати або работоргівці… Точно не знаю… Можливо, перестрілка була пов’язана саме з цією справою.

- Так воно і є, - відповідав чоловік. – Тільки все навпаки. Люди не зникали, їх не викрадали, мій друже Алартаю, - він говорив спокійно, розмірено, монотонно. – Люди самі уходили, як тільки чули голос та клич володаря порожнечі. Самі. Їх ніхто не викрадав. Непідготовлені уми, що перебувають під його впливом, але не під контролем, страдають та вмирають. Тому вони відправляються за вченням до володаря порожнечі.

- Чому тоді всі жаліються, що їх рідні зникають? – задав питання Алартай, щось пригадуючи, щось вибудовуючи у себе в голові.

- Тому що не розуміють вони повною мірою важливість та величність думок у мережі свідомості володаря порожнечі. А ті, хто почули голос його, не здатні передати своїм рідним те, що усвідомили. Ти теж усвідомив, вірно? Розкажи мені, що ти усвідомив.

- Я усвідомив, що усі розвинуті раси у галактиці користуються її ресурсами, але попри усі ілюзії та старання відновити планети, після своєї діяльності не заліковують рани, а лише наносять ще більше шкоди. Але звідки я про це дізнався? Хтось навіяв мені цю думку?