25. Похід темряви: Фінальний ривок.

“AUMS” живе і продовжуватиме жити завдяки мешканцям нетрів. Вони сотнями щодня навідуються у заклад Ласт Вентуріас, напиваються, наїдаються, накурюються, вживають наркотичні речовини, придбають незаконні товари, отримують інформацію, шукають роботу, шукають шлях до виживання. Його володарка займала одне із своїх найулюбленіших місць, спочивала, вичікувала, планувала. Звідти вона бачить все, відчуває все, майже все знає. Війна йде у колонії. І війна не між законниками та бандами, а з якимось третім гравцем, чиї інтереси тримають знавців і тих, хто підозрює, у страху. Ласт сидить, повільно смакує міцним напоєм, втягує носом дим, що понапускали відвідувачі. Сидить та спостерігає за двома детективами, котрих вів до неї Маркус, один із вірних помічників її. Детектив у плащі сірому, з сірим виразом обличчя. Його темно-сині очі передвіщали смуту та сум. Жінка у пластинчатій броні кольору як очі Фінерея.

Втрьох вони підійшли до столу Ласт, і контрабандистка кивком показала їм на диван навпроти неї, де через секунду і зайняли свої місця детектив та найманка. Контрабандист-поводир встав біля барної стійки поруч з охоронцями начальниці та прийнявся краєм вуха слухати, які ж у неї (конкретні) на сьогодні плани. Інше вухо стежило за ситуацією у барі.

- Доброго ранку, шановні детективи, - привіталася Ласт. – Розмістилися? Відпочили? Поснідали?

- Все зробили, - доповів Фін.

- Відмінно, - легенько та з азартом усміхнулася контрабандистка, дивлячись на колишнього бойового медика Легіону війни. – Тоді поговоримо по сьогоднішньому дню. Як я вчора і казала – маю бажання відправити вас з групою на стоянку “Декс-Оптіма”. А потім, відштовхуючись від знайденого, заплануємо вашу подальшу діяльність. Мої люди стежили за складом, де мешкали виродки, та нічого і нікого не побачили.

- Можливо, вони переїхали, - промовив Фінерей, потираючи горло від алкогольної засухи в організмі. Його голос був втомленим та хриплим.

- Можливо, - погодилася Ласт, надпиваючи зі свого стакана. – Але можливо і таке, що вони просто зараз виїхали на завдання. У будь-якому випадку я нікого зі своїх всередину не відправляла, щоб не порушити первинність побаченого вами. Тому будьте готові до заряджених пасток та цікавих іграшок. Ви ж готові до такого?

- Готові, - кивнув у відповідь детектив, жадібно поглядаючи на стакан Ласт.

- Добре. Але я все одно відправлю з вами хоча б якихось спеціалістів. Хвилин через п’ятнадцять мої люди чекатимуть вас на задньому подвір’ї бару. Сідайте з ними та летіть. Без слідів не раджу вам повертатися. Для найкращого результату можете з собою притягти одного із “Декс-Оптіма”. Зрозуміло?

- Цілком, - знову кивнув Фін.

- Тоді я вас не затримую. Йдіть попрацюйте. Мені треба ще декілька справ та людей поворушити зрання, адже інколи ніхто та нічого сам не бажає робити. Знайомо таке?

- Дуже, - відповіла, не порушуючи короткомовної тенденції, Івана.

- Маркус з вами, - кивнула Ласт у сторону виходу. – Нехай щастить.

Івана, а потім і Фінерей встали зі столу, забрали з собою Маркуса та направилися до дверей на задній двір. Там, майже при звичному смороді, у сутінках ранку (якщо у нетрях це явище якось відмінне від ночі) гуділо життя мурашнику. Півсотні тисяч “колоністів” смерділи, жили, вмирали. І під таку симфонію призми існування людського зустрілися детективи з рештою групи, котрі вантажили у аерокар свій додаткову зброю та спорядження. П'ятнадцять хвилин Ласт були умовними, адже її люди готові ще зрання та чекали тільки на двох прибульців, яких випала їм честь супроводжувати. Хтось з них палив ритуальні древні цигарки, котрі значили свідоме прискорене просування людини у напрямку смерті. Двоє перевіряли свою штатну зброю при них. Один колупався у аерокарі. Всього дві машини чекали на подорож у барлогу тьми та мороку.

- Ви вже готові? – поцікавився Фін у натовпу, котрі звернули на них увагу.

- Давно, - відповів йому неприємним голосом той, хто палив цигарку.

- Тоді ми можемо нічого не чекати, - запропонував їм детектив. – Полетіли.

Контрабандисти, почувши пропозицію, зайняли свої місця у салонах, лишивши для Маркуса, Івани та Фінерея майже що особистий аерокар. Тільки водій був зі спеціальної розвідної команди пані Вентуріас. Тепер вперед.

Чорний та зелений аерокари здійнялися над шматком нетрів, зробили обережний розворот, направили свої носи кудись у глиб небезпечного скупчення примітивних будинків людей, моделі котрих взяті ще з древніх епох розквіту колонізації планет. Знов Івана та Фінерей стали свідками вузеньких моторошних імпровізованих повітряних коридорів, де різноманітне летюче сміття розвозило людей бідних та втомлених. Дивився детектив крізь скло, що створювало ілюзію його безпеки та обмеженості від нетрів, спостерігав за життям, за складнощами існування двоногих пацюків. Не люди… Це пил та тіні… Але все одно прагнуть жити, прагнуть існувати, занести свої імена у перелік тих, хто хоч якось вплинув на хід розвитку людства.

Небо знову сіре… Пощастило: час від часу проглядалися пейзажі “зовнішнього світу”. Вежі центру колонії, безмежна пустеля, сірість. Швидкість не набирали вони неймовірну, а лише повільно та плавно тягнулися потягом над модульними скупченнями. Навколо були справжні неонові спалахи, справжні неонові будинки. Все обліплено вивісками, голограмами древніми. Реклама. Реклама. Знову реклама. Люди всюди. На дорогах, на дахах, на балконах. Старі та ледь живі роботи, дрони. Десь тут, як розповів Маркус, один із брудаків наділив свого робота самоусвідомленням, за що був посаджений за ґрати на десятки років, а його творіння було знищено на третій день свого існування. І йому ще пощастило, адже не пізнав він страждання у вічності людського забуття. Нетрі Танартіса, як і сотні тисяч подібних видів населених пунктів, здатні здивувати будь-кого серед представників свого виду.