22. Похід темряви: Крок перший.

Вічний похід холоду у темному просторі, увінчаний забуттям та тріумфальним шепотом заздрості, притягнув себе у серце Танартіса, віддаленої, спокійної і тихої колонії під нічним небом. Після заходу сонця і до самого світанку блукають темні та нечестиві створіння по місту, вирішуючи складні загадки, ланцюги питань, котрі мають привести до перемоги, до лідерства їхньої ідеї. І жодні людські технології, технологічні засоби не мають такої здатності, щоб розпізнати їх, відшукати та спіймати. Згустками обліпило вежі високі. І то тут, то там проявляється вплив суспільства тіньового, ціллю якого є заволодіти всесвітом людським, підкорити його, дозволити йому очиститися, пізнати суть істини пустоти. Спочатку – свідомість та духовне. На другому місці – матеріальне. На третьому – концепція соціального устрою.

Із темряви і забуття вирвався його облік та попрямував по коридорах дільниці планетарних захисників. Робочий день підходив до завершення, але голова захисників закону знаходився у своєму кабінеті та добивав організаційні моменти і питання. Його ритмічні швидкі кроки підкреслювали важливість події та заходів, до яких підготувався він… У час пітьми та темряви почув його володар та наділив додатковими можливостями. Додатковою силою, за яку тепер несе він більшу відповідальність та має виконувати завдання набагато важливіші за минулі. Його тінь моторошна йшла по вежі, втікаючи від поглядів колег, котрі навіть не відчувають його присутності. Не магія, але древні технологічні артефакти давно вимерлої раси.

На найважливішому рівні – адміністративному – прямував новоявлений провидець до голови планетарних захисників у Танартісі та прилеглих регіонів. Сторожові роботи на вході вимкнулися при його приближенні, системи охорони та стеження зовсім нічого не помітили. Просто аномальне відчинення дверей у овальний прекрасний та багатий кабінет. Стіни його були обшиті дорогоцінним металом, пофарбованим у темно-зелений. По периметру, під стелею, протягувалася кислотна лампа зі світло-зеленим сяйвом, хвилі якого переливалися більш темними та більш світлими тонами, що мало естетичний тіньовий ефект на стінах. Голограмні статуї вздовж стін, кількість яких нараховує дванадцять, відображали древніх людських воїнів у докосмічних обладунках, в яких вони колись вели орбітальні війни на реліктовому світі, що давно втрачений та забутий. Та й зовнішній вигляд цих воїнів – лише уява творця.

У центрі починався стіл для нарад, котрий притикався до прямокутного столу голови планетарних захисників. Сам лідер правоохоронців Танартіса стояв біля панорамного вікна з видом на колонію. У чорному костюмі зі світло-сірими смугами на плечах. Середнього зросту. Волосся коротке та сиве. Точний вік – вісімдесят два роки. На свій вік він виглядав відмінно – процедури омолодження та імплантація. Щойно двері відчинилися та зачинилися він озирнувся та побачив керівника оперативного відділу по роботі з цивільними майора Граніета Вінкерса, на візит якого він не очікував раніше, ніж на ранковій нараді.

- Чим зобов’язаний? – поцікавився голова, усвідомивши щойно, що його не попередив ні штучний інтелект-секретар, ні роботи при вході.

- Є розмова важлива, - почув у відповідь він холодний майже неживий голос. Вінкерс направився саме до нього. – Коли в останнє ви замислювалися про сенс власного існування?

- Я чогось не розумію, - повернувся голова до майора. Погляд його став серйозним та напруженим. – Я вас не викликав. І чогось не можу зрозуміти, нащо ви прийшли до мене зі своїми питаннями “про високе”? Вам не до мене треба, а до когось зі своїх товаришів. У мене роботи повно.

- Ви не розумієте, - протягнув руку Вінкерс до свого начальника, направляючи долоню з темно-сірим павутинням йому в обличчя. Рій маленьких механічних комах направився потоком голові планетарних захисників у очі, ніс та відкритий від дива рот.

На хвилини недовготривалі втратив він свідомість, а коли вона вирвалася з темряви, то побачив перед собою вид нічного Танартіса. Вже не в кабінеті був голова, а ззовні, і не просто ззовні – на даху вежі планетарних захисників. Коли опустив він спантеличений, то для себе дав звіт, що сидить на стільці, а стілець… висить над прірвою темряви. Злякавшись, почав він дриґатися та намагатися злізти зі стільця, щоб вивільнитися і врятуватися. От тільки це не могло бути можливим, адже його тримали невідомі сили прикутим до стільця. Вертів він головою своєю, щоб відшукати порятунок та зі спробами хоч комусь повідомити, що з ним, але не міг говорити він… Лінк не реагував на команди подумки… Він у пастці…

- Я повернусь до важливого питання, - почув знову голова холодний невідомий голос позаду себе. Він повернув голову вліво, адже десь звідти лунав голос Вінкерса. Очі його зійшлися на підлеглому, котрий летів над прірвою колоніальною. – Коли в останнє ви замислювалися над сенсом власного існування? Бачу по емоційному стану, що саме зараз і замислюєтеся, - так само холодно та моторошно мовив Вінкерс.

- Що відбувається? – стурбовано нарешті зміг промовити начальник його.

- Ми з вами перемістилися на сцену, де діалог про високе провести набагато раціональніше. Ниті його сенсу проходитимуть крізь вашу нервову систему, залишаючи неймовірний відбиток. Про що як не про сенс життя свого варто говорити на порозі перед смертю? – спитав холодно та відсторонено Вінкерс.

- Я не розумію, чого ти від мене бажаєш? – питав, намагаючись нахилитися у сторону Граніета, голова планетарних захисників. – У чому справа? На кого ти працюєш?

- Не в роботі справа, - моторошно прошепотів Вінкерс. – Робота моя, а скоро і ваша, стала щитом від зору непосвячених. Я не працюю, а почав жити заново. Колись я був Граніетом Вінкерсом, ціль якого була захист рідного світу від злочинності, піратства, тиранії Міленіуму. Колись я був тим, хто сліпо і наївно сподівався на правосуддя та справедливість, виходячи із ресурсів та засобів, що були у мене тоді. Колись… Та час плине – його не спинити. Я змінив кут точки зору щодо до свого життя та життя всього людства взагалі.