18. Бестілія посеред пустелі снів: Тінь порожнечі.

Крізь тріск душі пробивалися звуки, стогнання сумного духового інструменту. Звідкілясь лунали та відлунювали по темряві струнні, навіюючи свідомості монотонність та рівномірність розподілу часу для кожного живого створіння. Десь звуки вітру заблукали, доносячи з собою краплини дощові, що освіжали. Десь погрозливо співає труба, підкреслюючи основну лінію долі, в монументальне існування котрої більшість живих створінь не бажають вірити, а ті, хто не дотримуються жодних зі сторін віри, просто приречені влягтися на хвилі течії та довіритися волі її. Загриміло десь на фоні, але блискавці не до темряви, і являтися вона не збирається нікому, щоб не потурбувати свідомість, котра понурена у морок… Сама свідомість виходить з неї, щоб потрапити у реальність, з якої вибили її нещадно і без права на те.

Біль. Перше, що довелося відчути Алартаю. Біль, який ковзав по всьому його тілу, але не тривало це довго, адже система підтримання життєдіяльності ввела нову дозу знеболювального. Полегшало. Детектив підняв віки, усвідомив майже миттєво, що він у лікарняній палаті. “Прокляття…”, - поміркував він. Не так планував своє лікування Алартай Нуметрайн. Зовсім не так. Але часу та сил не стало йому, щоб повідомити Івані, що не варто його везти у колоніальну лікарню. Він мав її направити до свого друга-лікаря десь на околицях Танартіса. “Прокляття”, - знову судомно поміркував детектив, розуміючи, що всі навколо тепер знають, де вони були та що намагалися зробити. Про конспірацію та подальшу прихованість дій доведеться їм позабути. Тепер злочинці точно знають, що вони втрьох сіли їм на хвіст, адже там, де планетарні захисники, завжди буде витік інформації.

У спогадах пляма темряви. Пляма темряви. Що ж коїлося у спогадах? Чому він тут? Згадав Алар, дивлячись на себе та сорочку білу. Вони ж були з найманкою у резервації, незаконно. Думки нарешті придбавали суцільністю та логічністю. Він був з нею у поселенні персепейців, котрі злякалися, котрі вигнали їх з міста. А потім засідка та перестрілка… Занадто зручно. Хтось чекав на їхню появу у резервації. Хтось знав, що підуть вони цим шляхом до печери та чекатимуть там. “Прокляття…”, - видихнув старший детектив. Ніяк не інакше… Дунмал їх зрадив. Або Дунмал, або контрабандисти, котрі викинули їх у щілині. Занадто зручно вийшло. Він не міг ніяк пригадати, що ж трапилося з Дунмалом… Алартай не знав (не пам’ятав) чи пережив його знайомий перестрілку. Щось підказувало – ні.

Викликав Алар лінк, щоб повідомити своїм, що він прийшов до тями… Щоб перевірити спочатку, скільки ж він пролежав без свідомості. У нього начебто було серйозне поранення, а свідомість він швидко втратив, тому міг він і не один день пролежати без пам’яті. Та як виявилося, то зараз сьогодення. Просто час пізній. Все відбулося вранці, задовго до обіднього часу, а зараз лише 20:57. Швидко він. Досить швидко. Лікарі постаралися. Та й він сильним був. Поранення… Таке в житті у нього вперше… Скільки прослужив у Легіоні правосуддя, скільки пробув детективом, і мав справу не тільки з пошуком людей, але і з контрабандою та організованою злочинністю, а от поранення подібного характеру (та й взагалі поранення) отримав вперше. Це має його змусити у майбутньому переглянути своє відношення до захисту. Як би ж у нього був енергетичний щит як у Івани, то і проблем би подібних, можливо, не було…

Але що ж відбувається зі зв’язком? Чому у Алартая не вдається зробити виклик ні меншому братові, ні їхній бойовій напарниці? Що не так? Ні новини не може почитати старший детектив, ні прогледіти та написати комусь повідомлення. Невже Міленіум колоній вторгся на Персепею? Вимкнення зв’язку та блокування космічних портів – перші заходи при осаді планети. Але щось… Щось підказувало, щось шепотіло Алартаю, як сильно помиляється він. До якої рокової помилки він вдається… Шепіт… Знову цей проклятий шепіт. Він не лунав з якогось конкретного місця, не мав джерела він у палаті, де Алар знаходився сам. Детектив занервував, а серце його забилося швидше і швидше, розганяючи пітьму навколо. Світло настигло його у палаті…

Двері автоматичні зашипіли, відчинилися. Детектив одразу ж спрямував свій погляд у тому напрямку, але не побачив яскравих білих коридорів, не відчув дотику прохолоди. Лише морок, тільки темрява. Тільки нескінченний шепіт невідомою мовою… Уривками протискалися у голову спогади сновидінь… Спогади про ієрогліфи, котрі передавали сенс чогось… сенс чогось важливого. У двері хтось ввійшов, якийсь темний силует. Це людина? Це викрадач людей? Хто це???

- Стій! – крикнув старший детектив, намагаючись поглядом відшукати зброю… Яку зброю у лікарні?! Де його особисті речі?! – Стій! – ще раз він крикнув до силуету, котрий неспинно протискався до його ліжка.

- За короткий час пошуків невідомого та непідвладного твоєму розумінню, людино, стало зрозуміло, що жадаєш ти усвідомити істину свого буття, - холодно лунав на фоні шепоту голос мороку та темряви. – Чому тепер боїшся та спиняєш ти мене?

- Хто ти? – вчепившись у ліжко, задав питання детектив.

- Я є початок твого справжнього сенсу існування, людино, - промовив темний силует. – До чого так прагнув ти, то і заслужив. Тепер же отримай це…

- Ні! – крикнув знову Алартай, відчуваючи гострий біль у животі. – Стій на місці! Що з іншими колоністами?! Що з Саріваном?! Що ти з ним зробив?!

- Незабаром ви побачитесь, - силует протягнув темну кінцівку, нескінченну темну кінцівку у напрямку старшого детектива.

Морок рікою полився до нього, дикими та неспинними хвилями прийнявся топити у своїх водах. Алартай Нуметрайн задихався, не міг спокійно влежатись на ліжку, якого через мить вже не було під ним. Ніч наступила у його свідомості. Він встряв. Він зник. Його засмоктало у дійсність нової істини… Його чекає довга подорож перед очищенням…