9. Порожні дні.

Колись і справді людство настигне нищівний крах, капітуляція, деградація цілого виду. Колись домінантний рід людський кане у забуття, усвідомивши всю порожнечу у тому, що було ними зроблено, яких досягнень здобули у мандрах своїх крізь час. Колись зв'язок між зоряними системами, цілими планетами, а потім і материками втратять вони через жадобу, агресію, злість, прагнення до всесвітнього поглинання. Втратять вони – так. Колись могутні величні кораблі з тисячами колоністів стануть саркофагами у роздробленому віддзеркалюванні основної мети людей – еволюціонувати. Скоро стануть ці могутні титани для міжзоряної подорожі в’язницею забутих у тіні невдач амбіцій. Прикладаючи останні, втомлені зусилля, намагатимуться люди сягнути світу, де зможуть сховатися від власного сорому та прокляття. Сховатися на віддаленій планеті, забитися у куток, намагаючись не втратити величні технології, які колись (у найвіддаленішому від точки розриву минулому) дозволяли підкорювати космос. Заб’ються, деградують, відстануть. Повернуться у точку початку раннього розвитку свого виду.

Подібна участь настигла і персепейців (котрі тисячі років тому називали себе антіванарами), а зараз вони роздроблені на шматочки, між якими вже і схожість важко відшукати, адже зображення давньої величі, заломлюючись у обставинах моторошних, вже ніколи не стане колишнім. Тисячі років тому були вони володарями космічного простору, заполоняли галактику, зорю за зорею, планету за планетою. Материки обростали цільними містами, порожній простір заповнювався різностороннім впливом. І от настав той переломний момент, коли гігантська машина нездатна продовжувати роботу, адже комплекс реформ, спрямований на реформацію галактичної держави персепейців, лише заподіяв непоправиму шкоду, а в наслідку і взагалі зруйнував історію цілого виду. Старий механізм не міг більше працювати на розумових ресурсах древності, а нові тільки роздробили його на десятки тисяч маленьких машин, що у своєму відокремленому існуванні перетворилися на шепіт.

Тепер же вони живуть у різних віддалених куточках галактики, лише підозрюючи, що такі як вони можуть бути ще десь у всесвіті. Живуть вони, опираючись на традиції, які не здатні були через свій примітивізм зрадити їх. Клани, племена, касти зберігають науково-культурний баланс, перебуваючи у відносному мирі та спокої, намагаючись не знищити хоча б те, що від них лишилося. Ховаються вони у землях, спочатку забраних, потім знов дарованих. Під опікою людей, котрі і самі скоро стануть подібними їм. Захисники відсталих, куратори науково-промислового процесу. Ось вони і зростають під заступництвом великих двоногих стражів галактики. Люди сховали персепейців у резерваціях, щоб уберегти їх від згубного впливу своєї сутності, щоб контролювати їх міграцію та розмноження.

Дозвіл Алартай на перетин кордону резервації вчора отримав майже миттєво. Електронний код надіслав йому Вінкерс, і навіть зайвого нічого не спитав, а лише побажав вдачі та попросив вибачення, за недбале ставлення до служби зі сторони планетарних захисників, котрі попередньо обстежували будинок Сарівана. “Занадто просто”, - поміркував старший детектив, але і не став розвивати дану думку, адже міг би і до проблемних думок докотитися, що на параної збудовані. Не став. Не став з брата приклад брати. Просто вів свій аерокар прямісінько до пропускного пункту, звідки вже заборонено користуватися подібними транспортними засобами, а лише прибігати до послуг котів-караванників. Панель керування повідомляла, що летіти до вказаної точки лишилося не довше десяти хвилин. Алартай ризикнув зав’язати бесіду:

- Розкажи про себе щось, Івано, - на початку впевнено заговорив детектив до напарниці. – Ми вже пів року з тобою працюємо, але ж майже нічого про тебе не знаємо.

- Тобі недостатньо інформації з баз даних планетарних захисників Квантової Коаліції? – відвертаючись до Алара, викинула зустрічне питання найманка. – Чи що тобі треба знати?

- Біографічної інформації там вдосталь, але хіба ж воно те, що нам потрібно для того, щоб налагодити нормальні відносини? – не здавався він.

- А нам вони необхідні? – не зводила вона погляду з Алартая. – Нащо потрібні нормальні відносини, якщо у нас вони ділові?

- Хто знає, Івано, але нам з тобою доводиться працювати у таких обставинах, що гарний друг не завадить.

- То це вже так називається? – Не зраділа сказаному Івана. – Послухай, цінити ваше з Фіном ставлення до мене я не збираюсь. І оцінювати теж. Те що трапилося вчора – прояв цілком діловий. І так воно буде до тієї пори, поки я не відчую, що оплатила борг.

- Ти навіть не замислюєшся про довговічність нашого союзу у детективній кар’єрі? – усміхнувся трохи Алар, намагаючись розрядити обстановку трохи невдалим жартом.

- Я не замислююсь навіть стосовно нашої з вами довговічності, - не зрозуміла найманка жарту. – Я вам вдячна, що тоді на Менсірі ви мене врятували від мисливців за головами Міленіуму, але на більше за вдячність можете не розраховувати.

- Мені-то просто хотілося завести розмову та побалакати. Звідки у вас з Фіном береться цей негатив та агресія? – задав риторичне запитання детектив.

- Звідки йому не взятися? - знов не вловила натяку Івана. – Ти хоч колись визирав за рамки свого світобачення? Все у лайні. У в’язкому такому лайні. І тобі ще хочеться, щоб у людей не було негативу, агресії. Бридко. Ти якийсь занадто простий для світу.

- Це не простота, - пояснював у тому ж дусі Алар. – Це просто захист у мене такий. Замість того, щоб тиснути на себе постійним негативом, я намагаюся в усьому відшукати позитив.