4. Бездарна сірість: Алартай та Івана.

Контора – притулок трьох детективів на Менсірі, супутнику Персепея, котрий пригрів у себе по-справжньому знедолених людей. Неофіціальний лідер – Алартай Нуметрайн. Спокійний, стабільний, зважливий. Колись він служив у Легіоні правосуддя, займав посаду обсервара у рідному світі, Нерокспонії. Івана Кор'Скіф – найманка, піратка, вбивця. Ця могутня жінка дуже спокійна та притримується у більшості випадків нейтральної сторони, чого неможливо одразу сказати, почувши про її колишні професії. Найманкою та піраткою вона стала не по власному бажанню, не було це її призванням. Так впали карти на стіл життєвий, коли люди, котрі прилетіли на її рідний світ, зробили все так, щоб життя її стало жахливим, і після цього її шлях направився у іншу колію. Фінерей Нуметрайн… Колишній бойовий медик Легіону війни. Депресивний, меланхолік, пригнічений. Часом буває нахабою та вкрай агресивним.

Втрьох вони частенько беруться за роботу, яку не в змозі довести до завершення планетарні захисники. Не так вже й рідко одразу напряму йдуть до трійці зі своїми проблемами колоністи. І щойно Алартай офіційно закрив минулу справу з викраденням дівчинки, як того ж вечора забуття до нього явилися колоністи з новою проблемою… Таких випадків на його долі детективній ще не траплялося ні разу. Та до того, як прийшли колоністи, вечір у конторі ділили за пляшкою фігари менсірійської лідер детективів і їхня бойова міць. Алартай Нуметрайн й Івана Кор’Скіф. Фінерей, стиснутий долею дівчинки, покинув їх одразу ж після виходу з дільниці планетарних захисників. Алар залив у стакан чорний солодкий міцний напій. Собі та напарниці. Третій за вечір стакан пустив алкоголь по горлах, після чого Івана підвелася, покинула стіл начальника та направилася до свого місця біля вікна. Жінка з коротким фіолетовим волоссям всілася та скинула з себе верхню пластину своєї броні. Вона потягнулася та простогнала звичним байдужим голосом:

- Фін знову десь надирається, - підсумувала вона, дивлячись на те, як старший брат меланхоліка дзвонив молодшому по лінку. – Звикни, що немає сенсу.

- Є сенс, - темно та гнівно буркнув Алар. – Він вже набрид мені своєю поведінкою. Як за малим дитям треба бігати… У нього ж ствол з собою…

- То й що? – гралася Івана у долонях стаканом та питала. – Якби хотів твій брат застрелитися, вже б зробив це. Іншим він загрози не несе.

- А те що він не відповідає на мої дзвінки? Як на це реагувати? – праведний гнів випромінюючи, продовжував бубніти Алар. – Я за нього хвилююсь, а він цього не розуміє. Дорослий, але поводить себе як дитина! Весь час, який ми тікали від викидків з Міленіуму, я тільки те і роблю, що дивлюсь за ним… Як мамка…

- Мені байдуже, - спокійно відбила удар Івана.

Вона вскочила зі свого крісла вже без верхньої частини своєї броні. Тільки чорна майка відділяла її світле тіло від оголення. Підійшовши до столу начальника, вона сама налила собі фігару. Тепер вона просто сіла на свій стіл та жбурнула напій у горло. Після чого прикрила рота, скривившись.

- Ваші відносини – ваші відносини, - прохрипіла вона, давлячись солодким напоєм. Єдина закуска була поруч з Аларом, але вона не стала робити собі честі. Цю чарку вона просидить без їжі.

- Згоден… - нарешті охолонувши, відповів Алар. – Вранці дзвонила Лін, коли ми були у дільниці.

- Хто це? – упершись руками у стіл та звісивши втомлену голову, поцікавилася Івана.

- Знайома. Чи є сенс їй передзвонювати у пізній час?

- Байдуже, - знизала плечима напарниця. – Хоча… Якби ти мені подзвонив зараз, то я б, певно, відправила тебе подалі.

- Тоді не варто дзвонити їй зараз. Вранці вже наберу. – Алартай набрав собі фігари стакан. Той, який він пропустив. Підскочила зі своїм Івана, поставила у пару поруч з другим чорним стаканом. Вона присіла на крісло для клієнтів навпроти свого начальника. – Чим ми зараз краще за Фіна? – спитав він, навіть не сподіваючись, що Івана відповість.

Але вона відповіла:

- Всі намагаються якось позбутися від морального тиску, що накопичився під час дня, робочого проєкту. Ми втрьох вирішили, що алкоголь приглушить тиск… Фін пішов своєю дорогою… Повір, і мені хотілось піти своєю дорогою, але було ліньки. Міг би і ти сам тут напиватися. Тому ми нічим не краще. Особливо, якщо взяти до уваги, що алкоголь – не найкращий метод для покращення настрою.

- Знаю, - кивнув, розуміючи, старший серед детективів. Вони вдвох підтягнули до губ стакани, змахнувши ними у жест поважний один одному, та випили рідину. Трохи молекулярної пасти врятували смакові рецептори від опіків та ненависті до хазяїнів тіла. – Але якось інакше зараз зовсім бажання немає робити. Все навколо змінилося до невпізнання… Якщо раніше небо було світлішим, а дні довшими, то зараз перше стало темним та моторошним, а замість дня ясного тільки ніч вічна.

- Поетично, - поставивши чарку напроти Алара, прокоментувала напарниця. – Але несуттєво. Багато людей, котрі повтікали від Міленіуму та війни, розважаються та відпочивають зовсім інакше. З родинами, з рідними, з друзями.

- Напевно, ми б теж так відпочивали, якби у нас були родини, рідні та друзі. А так лишилися тільки ми втрьох…

- Не забувай, що я з вами лишилася через борг. А те, що ви втекли від своєї родини, яку лишили на планеті Не-Пам’ятаю-Як-Її-Там, то вже ваші проблеми. І друзів ви б могли завести.

- То ти з нами вже пів року і все одно вважаєш, що через борг? Навіть після стількох справ і складних ситуацій? І… наші батьки загинули ще до того, як ми покинули Нерокспонію.