Сльози по каві

Вранці Христя сиділа за столиком у маленькій кав’ярні, закутавшись у чорний шарф, наче у траурний серпанок. Перед нею стояла чашка холодної латте — вже годину. Бариста кілька разів підливала молоко, думаючи, що клієнтка просто чекає на когось. Насправді Христя чекала не на когось, а на… натхнення для страждання.

І воно прийшло — як завжди, невчасно.

— Знаєш, — сказала вона Моті, який щойно забіг, запізнившись на десять хвилин і несучи з собою запах дощу, — у мене сьогодні день скорботи за кавою.

— За кавою? — перепитав Мотя, струшуючи з волосся краплі й сідаючи навпроти. — Вона що, померла?

— Вона охолола, — Христя глянула на нього з виразом, який міг би зупинити серце навіть у холодильнику. — Як і всі теплі почуття у цьому жорстокому світі.

Мотя посміхнувся.
— Я можу підігріти. Почуття, тобто. Хочеш, куплю ще одну?

— Ні. Уже пізно. Ти не зрозумієш.

Мотя відкрив блокнот, у якому записував усі Христині «дні трауру», щоб не плутати. Там уже були:

1. Траур по весні.


2. Жалоба за забутими черевиками.


3. День скорботи за котом, який просто втік до сусідів.



Він записав нове:
4. Сльози по каві.

— Христю, може, тобі просто спробувати еспресо? Воно сильніше. Як і ти.

Вона глянула на нього з сумішшю зневаги й зачудування:
— Ти не розумієш, Мотю. Кава — це не напій. Це метафора життя. Спершу гаряча, ароматна, сповнена надії. А потім — холодна, гірка і залишає плями на серці.

— І на скатертині, — додав Мотя. — Я вже бачу трагедію масштабу національної драми. Може, подзвонити до Нацтеатру?

— Ти знову з мене смієшся! — Христя насупилась.

— Я? Та я просто намагаюсь підтримати рівень абсурду, який ти так старанно тримаєш!

Христя образливо відвернулась до вікна. За вікном дощ тихо бився об скло, і Христя зітхнула так глибоко, що навіть бариста підняв голову.

— Знаєш, цей дощ мене розуміє, — прошепотіла вона. — Він теж виливає з себе біль.

Мотя витяг із кишені парасолю.
— А я розумію твій дощ, але не дам йому зіпсувати зачіску.

Христя кинула на нього сумний, але трохи тепліший погляд.
— Ти несправжній, Мотю. Людина не може бути такою веселою, коли навколо стільки трагедій.

— Може, якщо вона поруч із тобою, Христю, — сказав він, і це прозвучало майже серйозно.

Вона замовкла. На мить у кав’ярні стало тихо, навіть кавомолка зупинилась. Христя глянула в чашку, де на поверхні плавала маленька пінка у формі сердечка.

— Може, це знак, — прошепотіла вона.

— Що час замовити другу порцію? — миттєво відреагував Мотя.

Христя фиркнула, але не втрималась — усміхнулась. Уперше за день.


---

— Ви — постійні клієнти? — раптом втрутилася бариста, дівчина з неоновим рожевим волоссям. — Бо я вас кожного дня бачу. І кожного дня у вас якась… емоційна історія.

— Це не історія, — драматично сказала Христя. — Це життя.

— І драматургія, — додав Мотя. — Ми як серіал, тільки без бюджету.

Бариста пирснула зі сміху, поставила перед ними дві нові кави і пішла, бурмочучи: «Хай вам Бог дасть підписників».

Христя розгорнула серветку й почала малювати чорнильною ручкою. Вийшла похмура чашка кави з крильцями й німбом.

— Це мій новий арт, — пояснила вона. — “Вознесіння Латте”.

— А поруч намалюй “Воскресіння Капучино”. Буде цикл, — пожартував Мотя.

Вона глянула на нього, ніби не знала, чи сердитись, чи сміятись, але зрештою усміхнулась знову — ледь помітно, як тінь сонця крізь хмару.

— Знаєш, Мотю, — тихо сказала Христя, — іноді мені здається, що я сумна, бо не знаю, чого хочу.

— А ти не пробувала захотіти щось веселе? — спитав він. — Наприклад, прогулянку під дощем.

— Прогулянку під дощем? Коли весь світ плаче?

— Ну от, тим більше! Ми будемо його підтримувати морально.


---

Вони вийшли з кав’ярні. Дощ посилювався, і Христя, як завжди, виглядала так, ніби йому підспівує. Мотя розкрив парасолю — величезну, з яскраво-жовтими качечками.

— Ти жартуєш? — зітхнула вона. — У тебе дитяча парасоля.

— Зате качечки оптимістичні. Може, й тебе розвеселять.

— Мене може розвеселити хіба що апокаліпсис у прямому ефірі.

— О, тоді добре, що ти зі мною — я саме планую щось подібне, — засміявся Мотя і пішов по калюжах, залишаючи за собою сліди, схожі на лапки качок.

Христя дивилась на нього і не могла не сміятись. Тихо, але щиро.

— Знаєш, Мотю, — сказала вона, коли вони дійшли до парку, — може, ти й маєш рацію. Може, у житті іноді треба сміятись навіть тоді, коли не хочеться.

— О, Христя, це вже прогрес! — Мотя підняв руки до неба. — Запишу в хроніки: “Третя посмішка. Під дощем. Свідки — качки”.

— Ти нестерпний, — сказала Христя, але без злості.

Вона зупинилась під старим каштаном і вдихнула повітря. Вперше за день — глибоко.

— Може, все не так погано, — сказала вона.

— Звісно, не так, — відповів Мотя. — Просто твоя кава не знала, що її чекає продовження історії.

Вона подивилась на нього й усміхнулась уже відверто, без тіні трагічності.

— І що ж буде далі?

— Далі? — замислився Мотя. — Ми повернемося до кав’ярні, і я замовлю нам гарячу каву. А ти назвеш цей день “Поминки по смутку”.

Христя розсміялась уголос.
І навіть дощ, здавалось, уповільнив свій ритм, щоб не заважати цій рідкісній музиці.


---

Коли вони повернулись у кав’ярню, бариста вже чекала.
— Ну що, продовження серіалу?

— Так, — сказала Христя, сідаючи за той самий столик. — Але цього разу — жанр змінився.

Мотя підморгнув:
— Комедія з елементами романтики.

— А може, просто життя, — тихо відповіла Христя, і подивилась на пару, що сиділа за сусіднім столиком, сміялась і ділилась десертом.

Вона не зітхнула. Не цього разу.

Бариста принесла дві кави. На пінці Христиної було сердечко. На Мотиній — усміхнене сонце.

— Випадковість? — спитала Христя.

— Мистецтво латте, — підморгнув бариста.

Христя глянула на Мотю, потім у свою чашку.
— Знаєш, сьогодні кава вже не така гірка.

— Бо вона — з надією, — відповів Мотя. — І з молоком. Багато молока.

Вона розсміялась. І він подумав: може, це й є її найкращий день трауру — день, коли вона трохи перестала сумувати.