60

    Запахло затишком. Яна чи ж не вперше в своєму житті спекла пироги. Раніше не пекла не тому, що не вміла. Просто ж то часу не було, то бажання, а то вже й Лариса пироги віднесла в колонку швидких вуглеводів, а тим самим поставила на них штамп «не можна». Та коли щось відбувається… Таке щось щемливе, суттєве, важливе, тоді хочеться й робити щось таке, що «не як завжди». А щось же відбувається. Щось же Яна відчувала. Вона ще не знала і не розуміла, що саме, але захотілося напекти пирогів, зібрати свою маленьку банду за столом, хотілось горнутись до Пашки і сміятись із вигадок Асі.

    Та яка б романтика не нахлинула наразі на неї, Пашка хотів розібратися.

- Що чути за Петровича? – врешті прямо запитав він, коли Ася, повечерявши,  побігла в свою кімнату.

    Знову цей Петрович. Навіщо він зараз? Чому він вривається в їхню сімейну гармонію?

- Не знаю, Паш, - просто відповіла йому. – Всі докази проти нього.

- Ти говориш якось не впевнено.

- Ну бо я якось не вірю, - чесно призналась Яна.

- А я вірю, - все ж виразив свою думку Паша. – І завжди знав, що це він. Бо це якийсь дурачок. Сорок років чуваку, а живе в мами під спідницею…

- Йоошки матрьошки, - різко піднялась Яна і її очі забігали по кімнаті. – Але ж ти правий! Якщо це зробив він, то про це не могла не знати Василина Миколаївна. Вона налякала того, хто мене побив. І якщо це був її син, то вона то точно знає, чи Петровича светр був на нападнику… Та мама по силуету, по ході впізнає свою дитину… По запаху!

- Куди ти зібралась?

- До неї.

- І що далі? – й собі піднявся Паша. – Запитаєш? А вона тобі гарненько все розкаже?

- Я шось їй набрешу, - стенула плечима Яна і вибігла з квартири.

    Особливо не церемонилась. Старенькій сусідці, яка відчинила двері майже одразу, як Яна натисла у дверний дзвінок, сказала просто: «Треба  поговорити».

    Василина Миколаївна ніби й втішилась. Сумно їй мабуть самій, скучно. Яна могла б для годиться розпитати про здоров’я, про нову медичну сестру, ще про щось, але старенька сусідка у якусь мить так суворо глянула на Яну, що аж стало не комфортно.

- Як ти могла подумати, що це він? - почула із уст його матінки. – Він тебе кохає. А ти продалась. Обрала впакованого, з машиною великою. Хіба ж кохання можна купити…

- То Ви навіть цього його навчили? - хмикнула Яна. – Ви виростили монстра, Василина Миколаївна. Прикро, але ми обоє це знаємо. Не заперечуйте. Я знаю про всіх його колишніх, про примусове лікування, про те, що він побив битою вікна у салоні краси і тією ж битою у ту ж ніч побив мене. Ви врятували мене від смерті, але заставили його робити вигляд, що він мене кохає. На що надіялись? Розкажіть, бо я не розумію. Що коли правда випливе, я не наполягатиму на карі йому, бо вже кохатиму?

    Василина Миколаївна мовчала, опустивши очі. Та тиша красномовно відповідала на всі ті запитання, які Яна досі не закривала.

- Скажіть хоч щось! – нервово крикнула Яна, гримнувши кулаком по столу.

- І що тепер? - проте тихо проказала Василина Миколаївна. – Мене теж здасиш?  За те, що мовчала і намагалась вберегти власного сина?

    Усвідомлення… Господи, в голові гупало усвідомлення. Петрович – покидьок. Бо просто хворий. Бо така випадковість. Бо якось так все вийшло по дурному.

- Ні, - відповіла на те Яна зовсім-зовсім тихо, швидко змахуючи зрадливі сльози із щік. – Я піду в церкву і поставлю свічку за ваше здоров’я. Я тоді надто багато плакала. Не хочу, щоб ті сльози упали на Вас. Ви самі себе з’їсте не згірш.