58

    Арт Ап… Місце, яке завжди тримає в тонусі. І водночас – це місце, де є шанс забути про особисте.

    Два дні, як вона почула усю ту інформацію про Андрія Петровича…

    Не вірила.

    Категорично.

     Навіть уявити не могла всього того, що розповідали оті дівиці. А то могли бути просто актриси? А є шанс, щоб усе те – неправда? А можна якимось чином почути пояснення від нього самого?

    Останнього, між іншим, дуже хотів Пашка.

- Треба було йому давно кабіну розбити! – цідив він кожне слово крізь зуби. – Тоску розвіяти. Рахіт! Чучало…

      Та всі ті слова сіялись крізь душу Яни, ніби крізь сито. Нічого не осідало. Ні злість, ні розчарування, ні навіть елементарна людська обережність. В душі була лише якась густа, абсолютна прикрість.

    А в Арт Апі усе ставало на свої місця. Ну… Майже.

- Інка вагітна, - шепнув Артемчик за обідом. – Структура твоєї реконструкції сипеться, ще не розпочавшись.

    І ніби ж рада за колегу, та таки не входило це в плани Яни.

- Нема безвихідних ситуацій, бос, - проговорила, швидше заспокоюючи себе, а ніж переконуючи його. – Вирулимо. Головне розпрощатись із тими, хто всі ці роки тягнув нас назад.

    А після обіду, ще й до Інки підійшла спеціально, щоб привітати. Ех, скільки ж планів було на неї. Тепер же Інка уже не могла бути тією бойовою машиною, стратегічним роботом, незламним солдатиком, як усі ті, з кого Яна збирала свою команду. У дівчини очі більше не горіли. Вони світились, бриніли, щось випромінювали. Розмова раз по раз, та все скочувалась до теми материнства. У ній більше не прочитувався професіонал, але в ній чітко читалося щастя. Не пафосне - звичайне, людське і по справжньому щире. Ні, Яна не хотіла такого ж собі. У неї попереду реконструкція, конкурс, та і директором, чесно кажучи, встигла себе уявити. Собі поки що такого не хотіла. Захотілось такого отій маленькій, зацькованій, змученій дівчині, яку зустріла у лікарні два дні тому…

    Дідько! Що їй до дружини колишнього? Господи, хай там собі… Та хай вони… Та…

    Не те, щоб пробачила. Він же морально нею похоронений. Його не існує і на нього давно зла не тримала. А от цю дівчинку у якийсь момент стало так шкода… Хіба ж вона винна у тому, що, як і колись Яна, покохала покидька? Хіба вона не заслуговує материнства? Не він. ВОНА.

    «Та якщо є хоч часточка правди у тому, що колись говорив Андрій Петрович про карму, то я ж не проти. Я відпускаю свою біль і свої образи, - подумалось зненацька Яні. – Хай би ця дівчина народила собі дитятко. Хоч і від нього. На нього, все таки і досі – байдуже…»

    І якось так прониклась тією думкою, що ввечері аж Жанні зателефонувала.

- Дружина твого колишнього? – перепитала Жанна і чомусь аж розсміялась. – Ти бач, як може бути… От же ж тобі до всього є діло. Всіх мужиків тримаєш на прицілі.

- Ніхто його не тримає, - махнула заперечно головою Яна. – Навпаки, мені якось шкода стало цю його дівчинину. Досить заміж вийшла за мудака, ще й народити не може. І ще знаєш що. Ти будеш сміятися, але скажу. Бо більше й нема з ким поділитися. Знаєш, що я сьогодні усвідомила? Що у мене не зараз все не по фен шую. У мене не по фен шую усе пішло ще тоді, коли я замкнулась у собі, ридала в подушку і не відпустила свою образу, хоч і знайшла собі інші крила.

- Філосовствуєш?

- Іноді правильно побудована особистісна філософія – це гарантія душевного спокою. А якщо серйозно, то знаєш чого мене навчила Ольга Григорівна (я тобі розповідала колись про одиноку вчительку, якій ми іноді допомагаємо)? Вона ж, насправді, має двоє дітей. І діти не бідують і не бухають. Мають сім’ї. Просто у Ольги Григорівни – туберкульоз. Вони її пристроїли у тубдиспансер і щомісяця надсилають кошти. І не провідують. Причому, настільки давно не провідують, що й не здогадуються, що її вже відпустили додому. Вона у центрі попросила ті кошти, що продовжуватимуть надходити на її лікування, витрачати на тих, кого, як і її, почали «гидитись» власні діти. Вона так і сказала, уявляєш? Діти її гидяться, брезгують… Але ж просто вдумайся – вона не дозволяє собі через усе те жодної сльозинки! Вірить, що сльози на землю не падають. Вірить, що сльози матері найважчі, а допускати болю, нещасть і гіркої долі власним дітям вона не хоче. Тихо доживає віку. Написала заповіт, в якому наголошено, що квартира має поділитись поміж них. Я просто знаєш, що думаю. Може й моя душа не може обрати одного, бо я тримаю на серці образу? Я знаю, як це зараз звучить. І хай це триста раз буде просто видуманою філософією, самонавіюванням, наївними надіями, але ж, а раптом…  Ти ще є?

- Є, - хмикнула по той бік зв’язку Жанна. – Слухаю. Намагаюсь переварити.

- Може воно тобі й не треба, - стенула плечима Яна. – Просто якщо щось знатимеш про ту дівчину, розкажи мені, добре? Мені, чомусь дуже захотілося, щоб у неї все було добре.