56

- Та ніхто тебе не ігнорує. Що за паніка, шеф? – Яна нашвидкоруч одягала штани, тримаючи мобільного телефона плечем. – Повір, що я теж ну дуже за тобою скучила, і просто таки жадаю побачити твої ясні очі…

- Не заговарюй мені зуби! – психанув Олег. – До завтра вичухаєшся?

- Маю надію, - стенула плечима Яна. – А взагалі, я чую в твоєму голосі недовіру. То мені ж – не питання, можемо і зустрітись. Лиш потім, щоб не плакав, якщо засопляєшся.

- Не плакав… - невдоволено перекривив він. – Давай вичухуйся. Завтра зв’яжемось.

    Договоривши і відбивши дзвінок, Яна саркастично пхикнула. Хіба ж є на ній якась вина з того, що наразі її здолала раптова недуга? І чого б то? Вчора ще зранку ловила пекучі промінчики сонечка, а сьогодні, на своїй рідній Україні хотілося лише закутатись у теплу, м’якеньку ковдру, пити какао з зефіром і дивитись сльозливу мелодраму. Мабуть, акліматизація далась взнаки.

    Та і взагалі – летіти у відпустку перед важливою справою – то ідея була геть погана. І відпустка – не відпустка, бо в голові ж думки, ідеї, плани і тривоги, і після самого конкурсу всерівно захочеться СПРАВЖНЬОГО релаксу. Та й і як налаштуватись на максимально ефективну роботу, коли тиждень не робила взагалі нічого?

    За вікном засигналив автомобіль. Виглянула. От і Жанна.

- Ще я в службовому автомобілі поліції не каталась, - проговорила Яна, розміщуючись на задньому сидінні.

- Ну, вибачай. Я машини не воджу, - пхикнула Жанна і швидким рухом вказала на руденького хлопчину за рулем. – Це наш Мішка. Знайомся. Мішка, це Яна.

    Деякий час Яна мовчки дивилась у вікно автомобіля, що майже безшумно котився по вуличках рідного міста. Скільки запитань крутилося на язиці, але руденький водій збивав із толку. Може при ньому не можна говорити лишнього? Хто ж його зна? Жанна поки нічого не пояснювала. Сказала лишень, щ хоче познайомити Яну з кількома цікавими дівчатами.

    У думку уже полізли неприємні здогадки, бо ж чого Пашка так і не освідчився їй у Єгипті? Чого він ще зволікає? Ні, Яна не була впевнена, що готова одружуватись, але чому зволікає він? А тут ще й ця недуга так невчасно. І голова тріщить і м’язи ломить… В лікарню зателефонувала хіба задля годиться, бо ж, щоб записатись до сімейного лікаря, треба знати за тиждень, що ти маєш захворіти. Забронювати часинку сьогодні на сьогодні – це щось із області космічної фантастики. Та тут руку допомоги простягнула Жанна. І лікаря знайшла, і часинку викроїла, і навіть заявила, що організує транспорт. Тільки ж потім вони обов’язково мають разом поїхати на перемовини. Так то так. Хіба ж Яна проти. Вона уже й звикла, що останнім часом все якось не так, як хотілося б.

- Ну як ти? Лямур-бонжур? – Лишень запитала Жанна на ходу, коли вони уже підіймались на третій поверх лікарні.

- Умієш же ти… В найболючіше місце, - неохоче хмикнула Яна. – Якось душенька ниє за сусідом. Хоча розумію, що він і може бути тим, хто мене тоді побив. І з Пашкою, бачу, що наче все й добре, але мене гризе незрозуміла історія з квартирою на Некрасова. І ще щось гризе по відношенню до нього, чого й збагнути не можу. Розумієш? Не захлинаюсь я почуттями. Причому – ні до одного із них.

- Ти просто знову намагаєшся усе ідеалізувати, - швидко проговорила Жанна, зупинившись біля одних із дверей у довгому, світлому коридорі. – Чому ти вирішила, що почуттями ти маєш захлинатись? Бо так у серіалах і любовних романах?

- Та ні, - тихо-тихо проговорила Яна, опустивши очі. – Бо так було із першим чоловіком. Батьком Асі. Може я була молода, зелена… Але такою щасливою, як я була тоді, після нього я не була ніколи.

- Не поставлена крапка, - розуміюче махнула головою Жанна, врешті заглянувши у кабінет. – Ще зайнято. Сідай. Почекаємо. Або ж не розлюбила. Печалька, якщо так, але так буває часто.

- О, ні, це точно ні, - впевнено махнула головою Яна. – У мене душа болить не за ним, а за тим, що я відчувала. Мені хочеться отих крил, невагомості. А воно все якось не по фен шую та й усе.

    Сиділи під дверима довгенько. Яні вже навіть здалось, що їй стало краще, то ж раз по раз наполягала, щоб уже звідси їхати. Натомість Жанна ще двічі заглядала у кабінет, підганяючи свою знайому лікарку.

    І хоч Яна в кабінет не заглянула ні разу, та коли пацієнтка, через яку й спричинилась ота затримка, нарешті вийшла на коридор, Яні здалось, що вона цю дівчину знає.

- У мене відчуття дежавю, - швидко шепнула Жанні, заходячи в середину. – Таке враження, що оцю всю картину я вже десь бачила.

- Дуже-дуже прошу вибачення, - одразу заходилась вибачатись огрядна лікарка, щиро глянувши то на Жанну, то на Яну. – Це просто пацієнтка така бідова. Ніяк завагітніти не може. Роки рокенні пробують із чоловіком все що де чують, по монастирях їздять, гроші розвозять. А зараз проходить увесь необхідний медогляд, щоб спробувати ЕКО…

    Лікарка все ще говорила, не особливо тривожачись за те, що розголошує приватну таємницю, а у вухах Яни наростав шум. Гудів, дзвенів, вприскував щось дивне у кров і думки.

    Бо спочатку Яна нагадала слова Андрія Петровича, який говорив, що чоловіки, які покидають дружин із дитиною під серцем, пізніше довго не мають дітей у других сім’ях, а потім, врешті і зрозуміла, чому у неї з’явилось відчуття дежавю кілька секунд тому. Вони ніколи не перетинались на життєвих доріжках із цією дівчиною, але Яна бачила її сторінку у фейсбуці. Це дружина її колишнього чоловіка. Без сумніву. Це та, заради якої він покинув Яну і Асю.

     Коло замкнулось. Відчуття відродженої справедливості забарабанило у мозку переможним маршем. Ті нотки образи, які вона так довго ховала за байдужістю зазвучали глухим, нав’язливим звуком. Важкість, що всі ці роки давила їй на груди, врешті відступала. Сльози не впали на землю. Сльози ніколи не падають на землю!

    Обхопила себе руками і просто слухала лікарку. В Яниному серці не було жалю. Воно давно скам’яніло і покрилось непробивною бронею. Настільки непробивною, що навіть  давно перестало пускати туди будь-яке нове кохання.