42

    Творчі люди завжди такі – або в хмарах і своєму вигаданому, вифантазованому світі, або в дикому, нестерпному ступорі, якщо муза покидає. Яна винятком не була, але її коронна фраза твердила: «Мій мозок ще ні разу мене не підводив. Придумаю. Хоч і в останню ніч, але то буде рівень»

    Хто-зна, коли і чому з’явилась така беззаперечна впевненність у собі. Може то просто легковажність, але ж мозок справді не підводив ніколи. Як і годиться, в останню ніч до дедлайну поставленого терміну, схема диференційованих пропоицій була ідеально сформульована. Яна надіслала на електронну пошту Артемчику і глянула на годинник. Чимось уже треба було пожертвувати – або ранковою кавою, або макіяжем, або ж вчасною появою на роботі. Хоча, в такі моменти, завжди можна було схитрувати. Зробила макіяж, попила каву і відправилась на обхід по всіх локаціях, де наразі працювали її промоутери. Так ніхто не дорікне тим, що вона не з’явилась у Арт Апі чітко о 10:00.

    Вибігла з під’їзду і глянула у сторону балкону Андрія Петровича. Дідько, де ж він є? Швидко пробігла очима по вікнам і балконам довкола. Наче ніхто не виглядає і не бачить її особистісної ганьби. Але то таки була ганьба. Прес власних же докорів, слабкості і гріховної таємниці. Як життя розклеїти у два паралельних світи? Щоб у одному божеволіти в обіймах отого дорослого чоловіка, а в другому – бути послідовно-логічною і еталонною мамою для Асі…  Зціпила зуби і побігла у сторону трамвайної зупинки.

    У ФІТКРОСІНГ досі працював Аркадій Вікторович. Вона вже знайшла кілька студентів, яких можна було спробувати поставити на локації, але у очах клоуна мерехтіло скільки щасливої наївності, що Яна просто не змогла у нього забрати роботу. Хай вже стоїть. Маринка все витягне. Та й вони знайшли спільну мову, хоча й виглядали як дідуньо із внучкою.

- Нащо Ви бороду відпускаєте? – якось запитала Яна, впритул підійшовши до їх промоутерської стійки.

    Маринка аж закашлялась, округливши очі. Видно було, що їй хочеться провалитись крізь землю. Але ж чого б то? Що ТАКОГО Яна запитала? Нормальне запитання.

- Не знаю. Без бороди я себе не впізнаю у дзеркалі, - відповів Аркадій Вікторович, стенувши плечима.

    А вже коли Маринка пішла поправляти товар, і тим самим залишила Яну з Аркадієм Вікторовичем на одинці, Яна знову згадала за ту бороду.

- Я правильно Вас зрозуміла? Ви завжди ходили із бородою? Збрили спеціально, щоб зробити клоунський грим?

- Я мав переконатись  чи то дійсно картина Пікассо, - хмикнув він. – Я від художнього мистецтва далекий, але від грошей відмовлятись не хотів. Спеціально прийшов зранку в неділю, щоб поки сплять сусіди, спробувати відімкнути замок.

- Ведмежатник, - засміялась Яна. – А що за креатив з костюмом клоуна?

- Я ж цій Вашій Жанні розповідав. – По перше, - щоб ніхто не впізнав. А по друге – щоб мати легенду в разі, якщо хтось виявиться в квартирі.

      Яна ніяк не могла збагнути що ж так зачепило її у тих кількох словах. Голова знову наповнилась незрозумілими дурницями і у душі шкреблося багато думок.То була дівоча інтуіція, але поки Яна того не розуміла.

    А поміж тим, майже одночасно прийшли повідомлення від Артемчика і Олега. Обоє питали де вона є. Отож Яна заселфилась із Аркадієм Вікторовичем і Маринкою і надіслала оте фото їм обом.

   Артемчику дописала: «Працюю, як папа Карло».

   Олегу: «Шеф, що знову не так?»

    Хоча знала – вони уже побачили її ідею диференційованих пропозиції. Криво усміхнулась. О, так, вона постаралась на славу. Все продумано так, що без реконструкції того всього реалізувати взагалі нереально. Зате Яна збагатила свою презентацію розумними словами, схемами, статистиками і перспективним планом. Олег не зможе на таке не спокуситись. Круков піде з Арт Апу. Своїм міленьким, поспішаючим шагом. А вона дивитимиться йому услід без жодної краплі жалю і тихо прошепоче: «Я завжди маю те, що хочу»

- Їдь на базу, - прилетіло повідомлення від Олега.

   «Ага, - подумала Яна, прочитавши ті слова. – Поспішаю, аж падаю. Почекаєш, нічого тобі не станеться»

- Через годинку буду. Є ще ідейки, - відписала йому.

    Просто ж зранку Жанна телефонувала. Домовились зустрітись у Парасольці. Все таки історія з квартирою на Некрасова не давала ні спокою ні сну. Виявляється, наразі у тій квартирі ніхто не живе. Робляться ремотні роботи. І вона належить якійсь баришні.

- Я таким ідіотизмом ще ніколи не займалась, - буркнула Жана і розклала на столі кілька фото.

- Я такої не знаю, - проговорила Яна, після тривалого вдивлянн у пані на тих фото. – Але на коханку не схожа. Застаренька для нього. Чи мені просто хочеться таке бачити?

- Не знаю. Буває різне, - відмахнулась Жанна. – Мене більш дивує те, що цю даму не впізнав ніхто із сусідів.

- Чорт, значить Андрій Петрович правду казав, - відкинулась на стільчику Яна. – Квартира просто арендована.

- Якби ж ще ти мені всю правду говорила, - проте проронила Жанна і відшукала погляд Яни. – Чим відвертіша ти будеш зі мною, тим швидше ми знайдемо розгадку. Хіба так важко зрозуміти такі очевидні речі? Чому ти не розказала, що з Петровичем цілувалась?

- Я з ним не цілувалась. Це він…

- Але ж ти відповідала! – перебила її Жанна. – А масаж у Мікс Пауер? Ти ж ходила до нього! І ти сама напросилась!

    Яна опустила очі. А ще хотілось демонстративно затулити вуха обома руками. А ще – втекти, розчинитися, випаруватись. Це ж все – особисте! Настільки особисте, що й собі не сила у тому зізнатись.

- Звідки ти це все знаєш? – буркнула, не підводячи очі.

- Говорила із ним учора по телефону, - Жана важко зітхнула. – Просив за тобою приглянути. Його не буде у місті кілька днів. Просив тобі не говорити, але я скажу – насправді, він втік від тебе. Але я зараз не про ту всю лірику хочу поговорити, бо у тому всьому ви обоє, як діти малі. Я, знаєш на що звернула увагу? Він просив пояснити тобі, що жити з багатим – не значить бути щасливою. Сказав, що кохання не купити… А  цю ж фразу я вже чула! Від тебе, Яна, я її чула! А значить, ти дослухаєшся до його слів. Не такий він тобі вже й нестерпний, як ти хочеш усіх нас переконати.