41

    Ольга Григорівна ніколи не купувала чай. Вона чай варила свій – з гілочок, з листочків. І була в тому якась така особлива магія, що Яні здавалось – того б ніхто не  повторив. Ця давно вже не молода жінка у очах Яни була просто могутньою. Могутньою своєю глибиною, моральною силою, своєю весною у очах.

    Яна завжди була із нею максимально відверта. Причому, не тільки у тому, що стосувалося її особисто, а й у тому, що було поміж них. Їх своєрідна взаємозалежність тривала порівняно не так давно: три чи чотири місяці. Але кожна зустріч наповнювала теплом душі обох цих жінок.

    Їх знайомство уперше відбулось у супермаркеті. Яну тоді саме розривали якісь чергові епічні перепетії на роботі. Уже й не згадає що саме. Добре просто пам’ятала, що через глибоку депресію, яка тоді накинулась на її зморену душеньку, вона просто зайшла в супермаркет, вибрала дороге червоне вино, а до нього – все що на очі попадалось. І уже коли розраховувалась на касі, поруч  підійшла стара жінка із кількома яблучками в поліетиленовому пакеті.

- Купіть в мене яблучка, - тихо проговорила Ольга Григорівна  до натовпу, що стояли у черзі до каси.

    Яна ніби краєм вуха почула, але особливо уваги не звернула. Таке часто бувало в магазинах, кафе, аптеках. Отих попрошайок просто швидко виводили за двері охоронці, та й по всьому. Так сталось і тоді.

- Купіть в мене яблучка, - почула Яна знову, коли вийшла із супермаркету.

    Глянула у пакетик – а то й яблучками назвати важко. Мабуть позбирала десь бабуля вздовж дороги, та й випробовує своє щастя. Лиш в якусь мить, погляди жінок зустрілись.

    «Це ж жінка… - майнуло у думці Яни і до горла підступило щось нестримно пекуче. – Це ж колись була дівчинка, яку якась мама водила у дитячий садочок, заплітала бантики і купувала рожеві сукеночки. Мріяла про гарну долю своїй донці… Це ж жінка, яка, може має дітей, яка працювала і може не надбала ніяких статків, бо все віддавала отим діточкам. Це ж бабуля, яка має сидіти на печі і  в’язати онукам тепленькі шкарпеточки. А натомість вона ходить з цими нещасними яблучками і принижується, аби заробити на шматочок хліба»

     Уся депресія, усі негаразди Яни раптово сконцентрувались у цій миті. Вона просто усвідомила – що у неї нема проблем! Вона живе в теплі,  має роботу, має що їсти і за що розважатись.

- Купіть, - знову попросила Ольга Григорівна. – Я не дорого віддам.

    Але Яна просто дістала з гаманця стогривневу купюру і вложила у стареньку долоньку бабулі.

- Ні, - майже прошептала Яна. – Купіть собі щось Ви.

    На тому їхня зустріч завершилась, і може б вони ніколи більше не зустрілись. Яна ніколи не була схильна подавати милостиню жебракам. Чимало чула про шахраїв, які заробляли в такий спосіб, то ж воліла взагалі не помічати тих, хто стоїть з витягнутою рукою. Але коли вона уже спакувала свої пакети у багажник Пашиної машини, Паша рукою вказав на ту ж бабулю.

- Дивись, - швидко проговорив він.

    Ольга Григорівна так і стояла коло дверей супермаркету, тримала у руках стогривневу купюру і плакала. Тоді залізна душа Яни поплила теж.

    Того вечора вони із Пашкою вечеряли на п’ятому поверсі старенької хрущівки, куди принесли усі ті пакети, які Яна купувала для них. Ольга Григорівна заперечувала, але щось щемливо-радісне у своїх очах приховати не змогла. Вона не була безхатьком, але пенсії ледве вистачало на комунальні послуги і ліки, то ж коли побачила в пакеті цукерки і банани знову зронила сльозу.

- Я такого не їла щонайменше двадцять років, - призналась і ховала очі. – То купувала лише дітям. А тепер…

    Тоді Паша її просто зупинив. Навіщо країти душу цій жінці? Вона має право просто хоч трішечки, хоч іноді радіти життю. Хоча б тому, що своїми змученими очима і жахнючими яблучками відкрила очі Яни на те, що було надважливо. Тепер Яна знала – вона щаслива людина, бо є люди, які ніколи не матимуть і половини з того, що є  у неї.

    Яна любила бувати у Ольги Григорівни. Не часто, але завжди – з цілими пакетами гостинців. Просто щоб пити отой чай із гілочок і говорити, не одягаючи ніяких масок.

- Нащо ж ти скільки купуєш, - бувало говорила Ольга Григорівна. – То ж  скільки коштів.

- Ви ж знаєте, мені це треба більше, а ніж Вам, - щоразу відказувала Яна.

    Ольга Григорівна   це знала. Вона бачила, що Яна з нею максимально щира і що Яні треба те, чого не купиш за гроші.

    Їй треба щоб хтось мав час її послухати, прийняти її думку, підказати і налити чаю. А ще у Яни була дуже гостра необхідність завжди бути впевненою у тому, що вона хоч щось робить правильно і вона у чомусь молодець.