39

    Пашку поїхала провідати у лікарні одразу після роботи. Він облаштував навколо свого ліжка ціле робоче місце. Якісь таблиці на комп’ютері, телефон плечем тримає, щось записує у блокноті.

- Толян, пошукай альтернативу, - швидко проговорив він, розтираючи шию великою долонею. – Зроби всім мозковий штурм. Навіть, прибиральницям. Мені треба щось таке, що б одразу інвесторів зачепило…

    Яна тихенько присіла коло нього. Дивилась, не особливо вслухаючись у його слова. Він – як шафа. Андрій Петрович – як мед (солодкий, аж приторний, корисний, хоча й може визивати алергію і дуже-дуже липкий). А Пашка – шафа. Затишна, точно необхідна. Така, що стоїть собі і дозволяє нею користуватись. Не приставатиме, не надокучатиме…

- Ей, ти де? – почула врешті, що він звертається до неї.

- Паш, давай переїдемо, - несподівано проговорила вона. – Я згодна жити на Некрасова.

- А що сталось? – запитав він, не зводячи погляду.

    Мабуть був у цю мить шокований, бо з квартирою на Некрасова у них вже була ціла епопея. І сльози, і суперечки, і всерівно Пашка не вмовив її жити в його квартирі. Нічого її не спокусило – ні те, що вона втричі більша за Янину, ні локація у центрі міста ні, навіть те, що вона дворівнева і з розкішною панорамою за вікном. Пашка просто не знав, що переїжджати до нього категорично Яні заборонила її мама.

- Це чого ти маєш там жити? – сказала тоді вона своїй дочці. – Як хто? Утриманка? Ще й з дитиною! БОЖЕ БОРОНИ.

    Мама Яни й не була в захваті від того, що Паша переїхав до Яни, але цей варіант їй чомусь здавався менш жахливим.

     Наразі ж душа покрилась надміцною бронею. Хай весь світ тепер не розуміє її дій і вчинків. Байдуже! Інтуіція була, як ніколи чіткою. Вона відчувала себе морально готовою навіть перечити мамі.

    Тільки Пашка чомусь не радів і не обіймав її. Виглядав спантеличеним і геть не задоволеним тому, що вона просить.

- Просто Андрій Петрович…

- Він чіплявся? Я його закопаю! – Пашка уже вхопив телефон і шукав когось у контактах. – Треба було ше ментів визвати через те, що я зараз вилежуюсь тут із тим струсом мозку через нього! Побої зняти…

- Не треба його трогати, - м’яко проговорила Яна, помахавши головою. – Може це просто знак, що пора переїжджати?

- Він  точно не той, під кого ми маємо підлаштовуватись, - відмахнувся Паша.

- А в чому проблема? Ми просто переїдемо. Тренажерний зал я поміняю. Взагалі не буватимемо у цьому районі. Поселимо тут квартирантів…

    Але погляд Паші був скляним, і в душу полізли гіркі здогадки. Закрили тему без вирішення питання. Ледве вмовила його не вчиняти ніяких дій стосовно Андрія Петровича. Із палати вийшла просто розбитою. Певний час в думках був лише вакуум, але вже коли вийшла на вулицю і вдихнула свіже повітря, реальність заставила її знову бути собою: рішучою, холодною, чіткою і послідовною у своїх висновках.

    Знайшла у контактах номер телефону Жанни.

- Ти можеш перевірити одну квартиру? - запитала, по традиції не вітаючись. – Мені треба знати хто там живе. Я в принципі можу й сама, але якщо я там побачу якусь бабу, то спалю весь будинок. А взагалі, знаєш, в ідеалі – я хочу знати чи ця квартира справді належить моєму Пашкові. Зможеш дізнатися?

    Після розмови із Жанною сіла на порожню лавку у парку лікарні.

    Вихор думок спинити уже було не сила. А вона, ж дурепа, чекає коли він заміж її покличе… Вірить, що він тижнями в командировці! Називає його ідеальним і загризає себе за те, що спокусилась на іншого! Опустила в своїй голові Андрія Петровича до рівня нікчемного невдахи. А що він таке зробив? Допоміг пакети нести з супермаркету? Це нормально для нормального чоловіка! Заступився за неї, коли побачив, що у неї в синцях обличчя? Чорт, це нормально для нормального чоловіка! Наполягав на тому, щоб вона тренувалася саме із ним? Чорт, чорт, чорт! Це нормально для нормального, закоханого по вуха чоловіка у жінку, в якій він теж давно вловив потяг до нього.

    Пішки пішла додому. За кілька хвилин уже натисла у дверний дзвінок на третьому поверсі. Двері відчинила Василина Миколаївна.

- Паша поїхав на змагання, - проговорила його матінка ще до того, як вона встигла привітатись.

- На які змагання? А Ви?

- Мені няньку найняв, - невдоволено буркнула Василина Миколаївна. – Так колить, що на задніцу сісти не можу