26

    Остовпіла, ошелешена. Таких співпадінь просто не буває. У дворі, на лавочці, сидів невідомий їй чоловік, який дуже активно порпався у своїй сумці. Увагу привернуло те, що його права рука була замотана. Може й навіть – загіпсована. Яна принишкла. Оце так винесла сміття… Що ж його робити? Спостерігати куди піде?

    За кілька хвилин її спостережень, нестерпний запах від пакету із сміттям, якого досі тримала Яна, перебив аромат отих самих нав’язливих парфумів. Перед дівчиною зупинилась постать Андрія Петровича.

- Скажи, це якась помста чи ти справді підозрюєш мене? – тихо запитав він.

- Вибачте, що? – Яна ніби прокинулась, вернулась у реальність, глянула на нього розсіяними очима. Все намагалась збагнути про що він говорить.

- Я сьогодні цілий ранок провів у відділку, - все так же тихо проговорив він. – Чесно? Мені здається, що підозрювати у такому мене – це взагалі не логічно.

- Бити мене теж не логічно, - байдуже стенула плечима Яна і вказала поглядом на чоловіка, що порпався у своїй сумці на лавочці. – Гляньте, отой чоловік не може бути тим клоуном, який тоді у неділю  приходив до нас? Ви ж його випроводжали з під’їзду.

- Проводжав, - ствердно махнув головою Андрій Петрович, придивляючись до незнайомця. – Але ж він був у тій перуці, з гримом і з носом… Я навіть не впевнений, чи впізнав би по голосу. Якось тоді не придалось значення.

- Але це дивно, що у нас в дворі вшивається якийсь штріх з загіпсованою рукою, - ніби сама до себе проговорила Яна. – Я знаю, що коли Пашка викинув того аніматора через перила, він вламав мізинця. Розумієте?

- Може бути й він…

    В цю мить, у її сумці завібрував мобільний. Телефонувала Жанна, то ж Яна швидко прийняла дзвінок.

- Говорила сьогодні із твоїм сусідом, - почулось у мобільному.

- Знаю. Хвалився.

- Будь із ним обережна, - проговорила Жанна, і Яна швидко зменшила гучність у слухавці. – Не скажу, що це може бути він, але там якась дуже специфічна психологія. Та і Паша твій теж не простачок. Я ще перевірю по камерах коли насправді він прибув того дня в Україну.

- Жан, тут ще одне, - перебила її Яна, бо щось ту поліціянтку занесло не у ті степи. Розповіла про підозрілого чоловіка, що наразі сидів на лавці у її дворі. - А пам’ятаєш, я тобі розповідала про ранкового клоуна-стриптизера? То коли Паша його викинув через перила, той мудак вламав мізинця.

- Я тебе почула, - перебила її Жанна. – Зараз приїду. Спробуємо вияснити.

    І відбила дзвінок. Яна повільно підвела очі і глянула на Андрія Петровича.

   Гарний дядечко. От прям – дядечко. Не юнак, не чоловік… Дядечко! Сивенький трохи. Не сучасний зовсім. Але ж гарненький, дідько б його вхопив. І його почуття так чуттєво торкають її душеньку. І погляд гострий, рука сильна, голос хриплий, манери, впертість…

- Ви Жані підкинули ідею перевірити коли саме Пашка прибув в Україну?

- Щось не здогадався, - хмикнув він.  – Але ця Жанна склала враження розумної жінки, то ж навіть не здивуюсь, якщо вона це зробить.

- Зробить, - махнула головою Яна. – Але Ви теж в числі підозрюваних.

- Хай буде, якщо тобі так лекше, – стенув плечима він. – Це всерівно не допоможе тобі заглушити свої почуття.

    Яна нервово звела брови. Рефлекторно стисла кулаки. Він зовсім уже? Обов’язково уголос говорити все?

- Пластинка, бачу, не міняється?

- Як і у тебе!

    Поміж поглядів іскри. Він хвилював її душу, але почуття – то якесь дуже «кричуще», недозволене слово.

- Можна Вас попросити про послугу?

- Спробуй.

- Нічого «такого», Ви не хвилюйтесь, - хмикнула Яна. – Можете хвилинку поспостерігати за оцим штрихом? Я сміття донесу до смітника, а то стою тут із ним…

- Без проблем. А ти за це, без капризів ходитимеш до мене на масаж. Хоча б двічі на тиждень. До мене на роботу, щоб твій Пашечка не нервував. Я маю право там іноді приймати «своїх».

    Яна просто розсміялась і мовчки пішла в сторону сміттєвих баків. Ще б що він не придумав? Паша й так ревнує. Йому точно це не сподобається. А ходити таємно – взагалі не варіант.

    Лиш чому ж душа так ниє? Нестерпно і нав’язливо. Його дотику хотілося так явно, що уся її суть у цю мить просто тріпотіла. Яка прекрасна ідея – ходити на роботу. Паша не знатиме. І це ж не зрада – це для здоров’я. Бо ж травми були… Який підлий обман. Господи! Нехай Андрій Петрович дасть більше аргументів, які б приспали совість. Вона хоче тих масажів. Бажає. Жадає. Мріє і чекає. Але совість. Але ризик…

    Уникала небезпечних тем аж до тих пір, як під’їхала Жанна із двома поліціянтами. Телефоном сповістила, щоб Яна йшла у будинок. Жанна дасть знати, якщо будуть якісь новини.

- О котрій тобі сьогодні зручно? – запитав Андрій Петрович, коли вони зайшли у ліфт.

- Сьогодні у мене тренування.

- Тоді, до завтра, - швидко проговорив він, торкнувся її вуст своїми губами і вийшов із ліфту.