- Ян, де ти ходиш? - почувсь голос Інни, як тільки Яна показалась у холі Арт Апу. – Там Кортинський вже скоро подасть в службу розшуку!
- Так скучив за мною? – недбало пхикнула Яна. – Є Олег?
- Ні, наче нема, - дрібно закліпала оченятками Інна.
- Олег зараз в «Сафарі» їсть салат з вугрем і картоплю по улановськи! – несподівано заявив Круков і вказав на свій телефон. – в Інстаграмі он фото саме виставив.
- Маєш же ти час за всіма слідкувати, - звела брови Яна і направилась до кабінету Кортинського. – Я, між іншим, сьогодні їла яєчню із шматочками фети і ще салатик з руколи, печеної гов’ядини, помідорків і перепелиних яєчок.
- І що? - вкляк на місці Круков, не взмозі збагнути нащо йому та інформація.
- Нічого, - відказала Яна. – Я просто в Інстаграмі цього не виставила. Ото розказую особисто, щоб не тривожився.
Ненавиділа його. Просто не сприймала за особистість! І та ненависть так росла, масштабувалась, розгорялась, що краще б він взагалі на очі не попадався. Здавалося, що він настільки тупий, що й усвідомити того не може. Хотілося його чимось вколоти, виставити на посміх усім. Врешті, покинувши його без додаткових пояснень, відчинила двері кабінету і ввійшла в середину.
Кортинський сидів перед кучками, спакованих у пачечки, коштів і явно їх перераховував.
- Що, Скрудж?- запитала і всілась на диванчик. – Кажуть, поки я об’їздила всі локації, ти тут сильно забажав побачити мої ясні очі.
- Да, забажав, - пхикнув у відповідь він. – Ти бачила, що Кометівців рекламує Пранкл Ізі?
- Не бачила, - то почути було дуже не приємно, то ж Яна аж скривилась.
- То загугли. А ти казала, що будуть наші…
Швидко дістала телефон. Вічно цей Пранкл Ізі! Їх навіть серйозною компанією не назвеш. Ні офісу, ні команди! Сімейний бізнес, де двом - далеко за 50, одна вагітна, і ще мужик такий дивакуватий, з косичкою. От і весь кістяк команди. І керують, і нормальні проекти вигризають. Ціну значно меншу просять і все – всі серйозні компанії позаду. Але ж це якось не серйозно - у них же на всі проекти один і той же сценарій. Типу – тактика, як у Крукова. Точно лопнуть! І року не пройде, як закриються! Лиш воду колотять добряче усім! Дідько, Комета – був таки хороший проект.
- Ну й чудово! – ледве видавила зі свого горла.
- Чудово?
- Спробують, що таке дешевеньке гамнішко і прийдуть до нас із проханнями врятувати репутацію.
- Вони концерт влаштовують, - заперечно махнув головою Артем. – Серйозні зірки проплачені. А на концерті буде розіграш призів у формі лотереї. А щоб прийняти участь у лотереї, треба знаєш що?
- Купити завчасно сік чи квас і кудись вкинути кришечку?
- Етикетку! – відповів Артем, склавши руки на грудях. – Вказуєш на етикетці свій номер телефону і поміщаєш її у спеціальний пункт збору.
- Нормальна схема, - трохи журливо проговорила Яна і глянула кудись у бік. – Хто ж знав, що у них такий бюджет.
- Треба мати просто різні пакети пропозицій, - проговорив знову Артем, відкинувшись на своєму стільчику. - Економ варіант… Чи, ні, назвати типу «Стандарт пакет», « Люкс пакет» і «Віп пакет», і пропонувати різні цінові позиції абсолютно всім.
- І хто цим буде займатись?
- Я тобі розказую. Більше нікому, – його брови аж злетіли при тих словах. – Ти ж у нас любитель реконструкцій!
- Це не реконструкція, Артемчик, - Яна похрустіла в цю мить пальцями. – Це просто розширення пропозиції. Хороша задумка. Мені все подобається, але щоб все продумати і розробити, треба добряче посидіти, поїздити і наговоритись по телефону.
- Ти ж у нас вмієш все?
- Я – вмію! – махнула головою Яна. – Але я тобі не овечка тупа. Така робота має преміюватись. І паралельно з нею має робитись реконструкція. Якщо ми вже переходимо на новий рівень – то повністю, а не однією ногою!
- Як твоя реконструкція пов’язується із розробкою пакетів пропозицій? Я навіть не знаю, як Олегу це припідносити.
- А реконструкція – це те, що мене надихатиме, - Яна демонстративно заусміхалась і закинула ніжку на ніжку.
- Тебе надихатиме преміювання, - розкинув руки в сторони Артем. – З цим, думаю, проблем не виникне.
- Артемчик, наше сонечко, преміювання – це елементарна зарплата за виконану роботу. А реконструкція – це те, що мені капЄц, як хочеться. Розумієш?
- Ну і як я маю це Олегу говорити? – психанув Артем. – Ти ж розумієш, що такі рішення я сам приймати не можу.
- Просто скажи, що у Янки такі умови.
- Ти не та, хто може ставити умови!
- Артемчик, - Яна пощолкала пальчиками перед його носом. – Чому я не та, хто може ставити умови? На сьогоднішній день мені працювати тут не комфортно. Якась фігня виходить. Я підприємству треба, але працювати мені тут не гуд. Мене не влаштовує зарплата! Натомість, робота забирає стільки часу, що підзаробляти деінде, немає можливості. Повторююсь і наголошую - я Арт Апу треба. Моя відсутність показала, що від мене Арт Ап таки залежить. І не смійся! Я баба грамотна і січу добре що тут і як! Ото є два виходи із ситуації – або я йду, шукаю іншу роботу, або я намагаюсь це підприємство зробити максимально приємливим для себе.
- Ти хочеш звільнитись?
- Та ну не хочу я звільнятись! – заперечила Яна. – Сама робота мені подобається. Але якщо у мене не буде моральних сил витримувати той абсурд, який тут створений – так, я піду. Тихо, мирно і без суперечок. Тому не треба мені розказувати, що я не та, хто може ставити умови. Я – якраз та єдина, хто умови ставити може. Бо я – не боюсь результату. Найгірша реакція, яка може відбутись в цій ситуації - це моє звільнення. Як ти зрозумів – я та єдина, кого цим не налякаєш.