17

    Вискочила на вулицю і швидко пробігла поглядом по легковиках у дворі. Ось де він є – синій опель! Ну й чудово, бо холодно надворі – ну геть не весна! Відчинила передні двері і вмостилась коло нього.

- Твоя бабуся? – запитав він, не відриваючи погляду від відчиненого вікна, в якому виднілась сива голова Ольги Григорівни.

- Ні, це мій психолог.

- Тобі треба психолог? – він уже дивився на неї, примруживши очі. – У мене є дуже хороший. Справді професіонал своєї…

- Андрій Петрович, - різко зупинила вона його залізним голосом. – Чому Ви тут? Хоча ні, я знаю! Без супер-професійних психологів знаю! Бо Вам здалось, що ми не договорили, бо у вас гостре відчуття того, що поміж нас не розставлені крапки над і. Бо ви щиро вірите в свою правду і…

- Ти ж знаєш… Причина в простому і банальному. – Він дуже важко зітхнув і знову кинув погляд на Ольгу Григорівну. – Але офіційна версія – треба б поговорити. 

    «Говорити» поїхали в кафе. Сором з’їдав душу. Сором через те, що вона не хотіла усю цю ситуацію найменувати зрадою. Він багато на неї дивився. Він багато зітхав. Вбивав її внутрішню стерву. Стирав необхідність бути напруженою, спостережливою, різкою у висловлюваннях. Цей дорослий чоловік щось у ній гасив і тамував, морально вколисував, проникав у свідомість.

    Він зовсім не поганий, як на свій вік. І ніби ж адекватний, розумний. І роботу має, не п’є, ще й спортсмен і лікар…

- Чому Ви досі не одружений? – врешті спитала, бо нащо скільки думок у голові. Хай розкаже, та й усе.

- Не знайшов ту єдину… - байдуже стенув плечима він.

- Ну, це ясно, - скривилась Яна, усе намагаючись впіймати його погляд. – А якщо без штампованих слів? Мені цікаво! Такий бравий козак і одинокий, як той вовк…

- Знущаєшся?

- Я не знущаюсь. Ми просто спілкуємось…

- Ти ж не любиш теми про свого колишнього, правда?

- Та мені байдуже, - аж розсміялась вона. – 5 років пройшло, як ми розлучились! Уже та тема не актуальна зовсім. Ну, кохала… Ну… Він загуляв з якоюсь малолітньою приблудою. Розлучились. І він її повів у РАГС ще до того, як я встигла народити Асю. От і вся історія.

- Про аборт не думала?

- Ні, - мотнула головою Яна. – Я вже їй встигла ім’я дати на той час… Тому це було б просто вбивство.

- Він хоч знає, що у нього є дочка?

- Знає, але… Він тоді наполягав на аборті. То ж наразі не хоче її ні бачити, ні знати, що вона існує. Хоча, знаєте, так мабуть, і краще. Нащо б він нам у новому житті? Пашка – прекрасний батько.

- А у твого колишнього зараз діти є? З тією… З приблудою?

- Я не цікавлюсь його життям. Мені взагалі наразі якось дивно говорити на цю тему.

- Тоді я запитаю прямо – він міг би бути тим, хто тебе побив?

    Яна на якусь мить заклякла. Чи міг би її колишній чоловік її побити? За що? Шляхи розминулись – вона йому не надокучає. Навіть, аліментів не вимагає. За 5 років перетнулися лише два рази – коли треба було виписати дитину з попереднього житла і приписати тут, бо, як би це не звучало абсурдно, його присутність, по закону, була обов’язковою. За що б йому її бити? Він – точно ні! Нема мотиву.

- Та ні, - скривилась і махнула заперечно головою. – У Сергія з п’ятого поверху (такий куценький, рахітненький хлопчина) і то більше мотиву. Тому музика моя вічно заважає, а колишньому я чим завинила? Це він мене зрадив…

- Такі історії часто трапляються, - стенув плечима Андрій Петрович. – Спочатку чоловіки кидають жінку, з дитиною під серцем, а потім ні з однією іншою дітей мати вже не можуть. Він може хотіти тобі помститись за твоє прокляття.

    Яна одразу розсміялась, закинувши голову назад.

- Яке прокляття? Я в такі казки не вірю, - швидко проговорила. – І він теж. Він прекрасно знає, що у мене до нього нема ніяких претензій. Я його пробачила…

- Ти його не пробачила, - заперечив Андрій Петрович. – Ти його похоронила! Я більш ніж впевнений, що якщо ти щиро «відпустиш» його, щиро побажаєш йому мати сімейний затишок, діток, то лише тоді його жінка зможе завагітніти.

- Я правильно Вас зрозуміла? – скептично пхикнула Яна. – Тобто він мене зрадив, причому, саме тоді, коли він мені був найбільш потрібен, він не цікавився, як я, з дитиною на руках, маю вижити у цьому місті. Він не вітає доньку з днем Народження, робить вигляд, що її не існує! Йому абсолютно наплювати на те, чи дитина здорова, одягнена, чи відвідує дитячий садочок, чи їсть фрукти… Його ВЗАГАЛІ нічого не цікавить, а я маю сидіти і думати, як щиро я йому бажаю щастя і дітей? Та мені фіолетово! Хоч і десять хай має! А може вже і має – я ж не знаю. ФІОЛЕТОВО!

- Образа їсть тебе…

- Яка образа? – уже мало не кричала Яна. – Її не має! Я взагалі його не згадую.

- Бо він для тебе мертвий!

- Так, - махнула головою вона. – Він для мене мертвий! Саме так! Я його стерла із своєї голови, щоб не думати, не шукати причин і не нервуватись. Та життєва сторінка була отака – ну, окей. Я її перегорнула. Будую нове життя і досить успішне… Ви розумієте, мені не хочеться ні щось йому висказати, ні в чомусь дорікати! Я СПРАВДІ його відпустила.  Важко було тоді. А сьогодні я вдячна йому за те, що дав мені можливість знайти іншого.

- Знаєш Яна, - проговорив він несподівано спокійно. – І ніби гарна твоя пісня, і ніби логічна, та лиш як згадаю, як ти спілкуєшся по телефону з людьми (вже вибачай – підслухав кілька раз), то й уявити не можу, що робиться у твоїй душі. Ти тримаєш удар так, ніби від всіх і кожного підозрюєш черговий душевний армагедон…

- Не драматизуйте! – знову саркастично пхикнула Яна. – То лише робочий процес. Вам не зрозуміти, бо у Вас інша робота. А мені треба вигризати своє місце.

- Хай так, - він заглянув у її очі. – Але в такі моменти хочеться тебе рятувати…

- Гарна спроба! – криво усміхнулась Яна. – Та я надто щаслива особистість, щоб спокуситись на турботу…