13

- Динозавра малювала? Нічого собі! – говорила Яна по телефону, коли саме входила у квартиру на третьому поверсі. – Я хочу побачити! Обов’язково поскидай мені.

    Ще Ася розповіла, про  те, що сьогодні вона їла банани, бачила пекінеса і що дуже сумує за мамусею. Врешті розпрощались, і Яна підвела очі.

- А де Василина Миколаївна?

- У лікарні.  – Андрій Петрович вказав долонею на кушетку. – Я зараз вийду. Ти маєш зняти з себе одяг, але накритись так, щоб у мене був доступ до спини.

- Андрій Петрович, мені це не подобається, - потупилась Яна до дверей. – Я думала тут буде Василина Миколаївна. Бо наразі це виглядає… Знаєте, це виглядає…

- Ну все, перестань! – гримнув він і насупив брови. – Я знаю, як це виглядає! Але я ж сказав, я не забуватиму про те, що у тебе є сім’я. Давай, не барися.

   І вийшов. Господи, що робити? Вона, навіть, Пашкові не дозволяє робити масаж, бо їй завжди від його рук лоскотно. Слову Андрія Петровича можна довіряти? А рукам? А його силі волі? Він не просто так на всьому цьому наполягає – справа ж не в альтруїстичному бажанні допомогти, і не в бажанні віддячити.  Це – очевидно. Стоїть за дверима і мліє в передчутті дотику до її тіла! Думає – вона наївна. Або ж навпаки – думає, що вона легковажна. Не треба було приходити. Взагалі не треба було погоджуватись на його допомогу з цими вправами, з ЛФК… Якісь дурниці оце все.

- Я заходжу? – запитав він за дверима.

    Принишкла. А душенька то тріпоче! Чогось хотілось… Адреналіну? Забороненого? Відчуття того, що вона когось хвилює?

    Вона не знала. Вона хотіла в своїй голові відшукати беззаперечний аргумент тому, що треба залишитись. Хотіла якось вбити сумніви. Може, навіть, совість, крихке відчуття провини перед Пашею.

- Я не буду знімати одяг повністю, - проговорила, ледве дихаючи. – Лише верх.

- Яна, - він важко зітхнув.

    А по її тілу побігли мурахи. В цій ситуації було щось надто чуттєве. Він сказав щось про методику, про те, що є мало не канони того, як і що повинно бути. А на стільчик, що біля кушетки, один за одним падав її одяг.

   Ні, це не були руки похітливого чоловіка. Це були руки надто сильного лікаря, надто вправного фітнес-тренера. Яна зосередилась на своїх фізичних відчуттях. Як дивно. Приємно. Млосно. До щему унизу живота.

- Чому ти назвала доньку Асею? – несподівано запитав він. – Як воно тепер звучатиме – Ася Павлівна?

    Яна аж розсміялась.

- Її звати Настя, - відповіла. – Коли вона починала говорити, то власне ім’я її язик перекрутив на Ася. Так воно й прижилось. Усі рідні так її зовуть… І вона – не Павлівна. Вона  донька від першого шлюбу.

    Яна відчула той подих і ту паузу в руках. Чому його зачепила ця відповідь? Що? Що він зараз думає? Що вона – пропаща дівка, яка вже має зіпсовану біографію? Чи навпаки – раз дитина не від Паші, то таку сім’ю можна розбити? Не можна йому казати, що з Пашею вони ще й не одружені офіційно.

- Моя черга, - проговорила, щоб змінити тему. – Скажіть, чому Ви дозволяєте Василині Миколаївній витирати пил на книжкових полицях? Не соромно? У неї астма. Їй такого робити не можна! Це маєте робити Ви! Або знайдіть собі врешті жінку, яка буде… Ай, боляче!

- Ого, які наїзди, - м’яко засміявся він. – Скажімо, я їй не дозволяю. Просто ж хіба її втримаєш?

- Вона – жінка, - заперечила Яна. – Бачить пил – іде витирає. Вам треба навчитись працювати на випередження. Давно вона у лікарні?

- Від учора.

- Значить від сьогодні Ви вже мали почати генеральне прибирання.

    Андрій Петрович знову розсміявся.

- Ну, вже завтра, добре? – запитав з якоюсь насмішкою у голосі. – Моя черга… Скільки тривав твій перший шлюб?

- Трохи більше року, - після деякої паузи відповіла Яна.

    Для чого він ворушить цю тему? Та історія давно забута і закрита на тисячі замків.

- Ти що, була тоді вагітною?

- Була.

- Хто ініціатор розлучення?

- Андрій Петрович, - рявкнула вона. – Ви піднімаєте дуже давню і дуже сиву історію. Він для мене вмер, ясно? Його в цьому світі не існує! Це – по-перше. А по друге – Ви перескочили кілька моїх черг.

- Питай, - так просто відповів він.

    Та що його питати? Хіба ще хоч щось цікавить її у цьому чоловіку? Вона, може б і не помітила, що він - її сусід, якби він не був таким нав’язливим. Хіба що – одне:

- Скільки Вам років? – запитала і якось аж принишкла кожною кліточкою свого тіла. Як він відреагує? Як собі пояснить її бажання дізнатись це?

    Його руки миттю стали такі ніжні. Не масажували – ковзали по її спині, розганяли бронь, відмикали замки.

- Я вже хлопчик дорослий, - проговорив він якось надто близько коло її вуха. – Та ще не наскільки старий, щоб ти мені «викала». Давай на ти?

- То скільки?

- 42.

    Яна зажмурила очі. Більше 10 років! Це не різниця у віці – це прірва.

- Я вже звикла просто, - стиха проговорила. – Не зможу переключитись.