3

    У залі засідань уже було так шумно, як на ринку. Сперечались, власне, за те, що належало сфері промоутерства і акційних пропозицій. Тобто обговорювали те, що могла б Яна вирішити сама, без всіх цих сварливих ротів.

- Може ви мені просто довіритесь? – врешті розвела руками вона і окинула всіх недобрим поглядом.

- Ти вже навирішувала! – буркнув Круков, що сидів у самому кінці столу. - Чого новий Колгейт рекламуємо не ми?

    От козел! Триста раз пояснювала ж, що біля руля була тоді не вона, а Лариса. Так, Лариса без досвіду і зовсім нічого не тямить ні в промовтерстві, ні в рекламі взагалі, але ж вона все одно виручила, поки Яна лежала в лікарні! Ніким було тоді заткнути цю дирку! Зовсім! Всі були загружені по горло! Ледве вмовила Ларису підкласти своє плече, а він бач, як тепер співає.  Ай, до біса їх всіх. Хай лиш вона трохи оклигає, то з’їсть половину персоналу і Круков буде першим. Місточок до боса знайдено. Парубок він молодий, тямущий, давно вловив, що Яна – то цінний працівник. Як підкаже йому, так він і накерує.

    Відкинулась на спинку свого стільчика. Вирішила почекати поки вони накричаться.

    В рекламній компанії Арт Ап вона працювала порівняно не так давно – місяців 4-5, але швидко вловила  що до чого. Їй би ще трохи влади, то перекроїла б всю структуру компанії на новий лад, але нічого – перекроїть і без влади. За вікном ціни ростуть – пора й собі вигризати більшу зарплату.

- А ти що скажеш? - врешті звернув увагу на неї Артем.

    Артем – це директор. Завжди просить до нього звертатися на «ти», і пропагує велику ідею того, що всі повинні бути однією великою командою.  В принципі, то круто і правильно. Головне – скинути лишній баласт.

- А я думаю, що скретч карти себе віджили, - спокійно проговорила Яна, зручніше всівшись у своєму кріслі.

    Круков невдоволено пхикнув, але суворий погляд Артема заставив його миттю заткнутись.

- Сама по собі ідея, ніби й не погана, - продовжувала говорити Яна. – Але – якби у нас був резиновий бюджет. Бюджет  у нас обмежений. Якщо ми витрачаємо кошти на скретч карти, то на ті подарунки, які нібито мають виграти клієнти, залишається в рази менше гривень. Мені вже після тих напівфабрикатів Соловйов і Гуснянська жалілись, що поліетиленові пакети з логотипом і картонні лінійки – це не подарунки. Люди психують, насміхаються і клянуть.

- Бо ти бавиш тих своїх Соловйових, як яйці писані! – рявкнув з кутка Круков. – Вчи їх працювати, а не стогнати! Їх задача продати товар і подати ту картонну лінійку так, ніби це кусок золота і типу цю лінійку хочуть мати всі.

- Бос, можна я йому дам в писок? – Яна оглянулась до Артема.

- Кру, ми ж домовлялись – ніхто нікого не перебиває, - уже ледве перекричав регіт всіх Артем.

- Вона панькається зі своїми промоутерами! – буркнув Круков. – Ти що думаєш, - раз ти їм як мать Тереза, то ніхто в спину не всуне ножа? Плювали вони на тебе і на твою жертовну доброту! Ніхто з них не сприймає роботу тут всерйоз! Для всіх них  - це просто підзаробіток, за який, до речі, платять погодинно! Сенс їм напрягатись? Чого їм не поставити план?

- Та до чого тут план, якщо ми наразі говоримо про твої любимі скретч карти…

    Сперечатись із Круковим – зазвичай було якоюсь невдячною справою. Артем задоволено посміхався, бо завжди твердив, що суперечка – то шлях до істини. Він дууууже любив, коли в його кабінеті панувала громадянска війна. В цьому він вбачав гарантію того, що працює з живими, розумними людьми, а не з овочами, що бояться подати голос. Основне правило – не ображати і не перебивати. Але Круков… Це якесь яскраво виражене інертне гальмо суспільства. Зациклиться на тому, що принесло успіх один раз і думає, що так буде завжди.

    Цікаво, він її ненавидить? Бо вона його – так!Вона його ненавидить так, що хочеться опускатись до відібраної лайки і гнобити його, гнобити…

    Проект віддали повністю у руки Яни. Внутрішня егоїстичність святкувала перемогу. Але погляд Крукова так боляче врізався у її внутрішньо-особистісну гармонію, що в цю мить, саме у цьому колезі Яна вбачала свого кривдника. Важко уявлялась бита у руках Крукова, але жовчі і особистісної отрути йому вистачило б, щоб бити так, як тоді побили її.

    Ще місяць тому, лежачи в лікарні, ковтаючи сльози, які самі по собі котились по щоках від пекельного болю, вона задавала цьому світу одне єдине запитання.

- За що? Дідько, за що чоловік може ТАК бити дівчину?

    Кривдник не забрав дорогезного мобільного телефону, не вкрав її гаманця. Просто побив і, не сказавши жодного слова, подався геть. Щоправда, пізніше, виявилось, що поки вона лежала в лікарні, з квартири пропала одна картина. І це так дивно, що аж у висках гупає роздратування. У квартирі було золото, гроші, дорога хороша техніка, а пропала лише якась абсолютно ідіотська і огидна картина, яку Яна вчепила, щоб затулити дирку між двома полотнищами шпалер. Як клеїли – все було наче нормально, а як висохли – так і роз’їхались ті шпалери. Біла стіна зяяла. Ото прийшлось затулити хоч чим-небудь. Знала б, що вона комусь треба – просто подарувала б. Без проблем.

    Отож, лежачи на лікарняному ліжку, Яна ніяк не могла збагнути за що її так побили. А отой прощальний погляд Крукова, з яким він покинув кабінет боса, ніби морально дав ляпаса і розбудив. Конкуренти! Колеги! Навіть, той сусід Сергій, якого завжди дратує те, як голосно вона вмикає музику у своїй власній квартирі! Цей світ може ненавидіти її за те, що вона така прямолінійна, різка і відверта. Тримати себе в певних рамках? Це реально? Це можливо?

- Ще щось? – запитав Артем, бо якось так вийшло, що вона єдина, хто досі залишився в його кабінеті.

    Та ні, - махнула розсіяно головою. – Бос, сходи до перукаря, я тебе прошу. Так заріс, як пес – дивитись на тебе не можу…