Глава 29

АЛЕКС

Заколисуючи Матвія. Згадую як минулої ночі, прокинувшись від страшного жгучого болю у скронях я йшов на перший поверх. Ледь спускався, але я повинен був впевнитися, що вона тут. 

Так і застиг на порозі до вітальні, де моя дівчинка сидячи на дивані дрімала. Найбільшої насолоди я не відчував у житті, як тієї миті. Просто розуміючи, що вона поряд. Моя.  

Приніс свою подушку, легким рухом переклав її та вкрив пледом. Потім Матвій хникати почав, забравши його з собою я так і дізнався, що цьому маленькому хлопчику подобається засинати під мої пісні. 

– Діано. Пробач. Я...  

– Не потрібно Верді. Я просто хочу, щоб ти жив, щоб був поруч, щоб... – не втримався я та все ж поцілував її.  

Все буде потім. Потім нехай робить, що хоче. А поки вона потрібна мені. Стягнув з неї худі, цілуючи у шию, ключиці та повертаючись до губ. Торкаючись носом її шоки, вилиць, зариваюся у волосся вдихаючи аромат весни. І посмішки не можу стримати від її тихих стогонів та прохань не зупинятися. 

Я тільки почав маленька. Тільки почав. 

Майже п’ята рану. Діна спить без сил. А мені все ніяк не вдається замкнути ока.  

Я зустрівся з Киновим через годину після того як Степанович подзвонив і сказав, що стан Матвія нормалізований. Бив та не міг спинитися, але й він підготувався. Зустрів мене з найкращими бійцями. Що казати, професіонал 90-их. Таких ще пошукати. 

Як дістався до нього руки чесалися скрутити шию та забути про існування. Але потрібно віддати йому належне, очі чистого вечірнього заходу сонця Діни, спинили. Тільки у його погляді злість, зневага, ненависть. А у її кохання й ніжність.  

– Вдруге вона рятує тебе Кинов, але я зроблю усе, щоб ти згнив у тюрмі. Ще просити про смерть будеш.  

І я не змусив себе довго чекати. Вже наступного ранку його арештували. Грошові махінації та офшори. Мало, знаю. Та Олена б не була собою, якби не пішла рятувати його, підмішуючи мені у алкоголь якусь муру. Що ж пощастило, живий лишився.   

– Щось трапилося? Тобі погано? – майже пошепки запитувала Ді.  

– Ні, все гаразд. Спи, спи маленька.  

– Верді, що відбувається?

 – Твого тата до в’язниці посадили.  

– Я знаю.  

– Не перебивай, прошу. Йому по життєве дадуть. По крайній мірі я все для цього зроблю. П’ять днів тому, він та його подільник, намагалися отруїти мене. І їм би вдалося отримати бажаний результат та тільки ти врятувала. – заплющую очі від її дзвінкого ляпаса по моєму обличчю.   

– Ненавиджу тебе Верді, чуєш ненавиджу. – б’є, щосили по спині й зривається на крик.  – Ненавиджу, за те, що мене одну знову залишаєш, що навіть шансу не дав бути щасливими.  Ми б могли поїхати звідси да, що завгодно зробити. Ти мені живий потрібен, а не ця клята справедливість. Ти, чуєш?  

Полум’я вирує у її до болю рідних очах. Я сам би собі ніколи не пробачив, будь би на її місці. А вона, ще за мене хвилюється, руки третять, ніби вперше бачить. Маленька. Ну, й так без ножа ріжеш.  

– Чую… Я б точно жив. Жив би, маленька. – беручи її обличчя в долоні цілую у сльозневі доріжки. – Жив би, адже комусь за ці сльози платити потрібно. А ще, я доньку хочу. Таку ж ніжну як ти. 

– Доньку, кажеш? – посміхнулася крізь сльози. – Прооперуйся, пообіцяй, що погодишся.  

– У мене завтра операція. Вже домовився з лікарем. Тому немає вже, що обіцяти. 

Знову плаче, а в мене від її сліз нутрощі скручує. Бо знов через мене. Перетягую її з за спини в перед. Притискаю її спиною собі в груди. Носом впираюся в маківку й шепотом наспівую.

– I gonna be better. I gonna be, gonna be, gonna with you. I remember your letter and I live for you. [Мені стане краще. Я буду, буду, буду з тобою. Пам'ятаю твій лист. Я житиму для тебе] 

– Чесно житимеш? 

– Я обіцяю, що житиму, заради вас житиму.  

Безглузда обіцянка. Проте я зроблю все, щоб жити. Мати шанс хоч трохи жити з ним й заради них.