Глава 28

ДІАНА

– Так, слухаю.  – відійшовши до туалету підіймаю дзвінок Марії Антонівни. 

– Ді, тут… тут Матвія швидка забрала.  

– Що? – все, що зривається з моїх губ. А після дикі удари серця.  

– Ді, тут, тут Матвія швидка забрала.  
– Сказали, алергічний шок. Він задихатися почав.

  
– Скажіть, що ви жартуєте. Прошу. – практично зірвалася на крик. – До якої лікарні їдете? Ну, швидко… – намагалася хоч якось зібрати думки до купи.  

Да, за що ж це все? Руки мов в навіженої тремтять. Сльози біжать. Що робити? Що?... Маленький потерпи трохи, мама скоро буде поруч, я тобі обіцяю. Мама буде поруч…  

Боже, як же я втомилася бігти, боротися, все. Все, здалася мені ця робота… Я більше не можу, не можу так. Я намагалася, намагалася коли його шукала, коли чекала, коли сама ж собі надію давала, що ми потрібні. Але ні. Ні, ось іди ти Верді до лісу. Дістало. Дістало все. 

– Аааааааааа. – кричу біжучи, дорогою до машини.  
Якщо я зараз зламаюся, хто ж Матвійчику бойовий дух подарує. Йому ні до чого ось ці всі сльози, Він ще маленький, він... Він моя сила. 

– Господи, прощу, лиш би все гаразд було. Я сама до цього віслюка впертого прийду. Я не залишу його. Я вмовлю на операцію. Будь ласка, хай лиш з моїм маленьким все буде добре. Боже… прощу… 

Через дві години до мене вийшов Василь Степанович, повідомивши, що це була алергічна інтоксикація.  

– Сьогодні до Матвія тебе пустять та можеш бути з ним. Завтра я зроблю усе можливе, щоб вам дозволили поїхати додому. Його стан ми нормалізували. Тому не плач, сильний у вас син, хоча є в кого.  

Нас виписали через два дні. Два дні мій маленький навіть їсти відмовлявся. Вередував, плакав, але метод є хороший. Хоч наш тато більше не співає та у мене є усі його пісні. Матвій як чує хоч одну одразу припиняє плакати і дивиться так уважно, як же я відреагую.  

Я була страшенно зла. Я не могла зрозуміти чому за два дні не можна було прийти до нас?

Вже о першій годині я стояла під дверима нашого ТК. Він не прийшов, ні в лікарню, ні додому. Верді, да що ж з тобою таке? Поки Матвій спав я все плакала і не могла зрозуміти, коли ми стали чужими один для одного? Ми ж наче поговорити мали. Тому і вирішила, що досить мовчати, досить. Все скажу, все що думаю, тільки б вистачило сил.   

– Що прийшла до лицаря свого. В кабінеті не просихає другий день. – плювала Олена своєю отрутою, а я не втрималась й вліпила їй ляпаса.  

– Ти, ще пошкодуєш... – кричала вона у спину.

А як же. Пошкодуєш ти, і я хоч ніколи не розкидалася такими звинуваченнями. Проте зараз говорю з величезною впевненість все зроблю, щоб пошкудувала.

Я залишила Матвійчика у Наді, адже якщо Верді не в стані зі мною навіть розмовляти, дитині хоч і маленькій це ні до чого.  

Зайшовши до його кабінету помічаю розкидані речі, пляшки, сліди крові. Безлад, але самого Верді немає. Біль пронизує десь в середині грудей. Заплющую очі, стримуючи сльози, які так і хочуть вирватися від відчаю й втоми. Але чую глухий стогін, котрий ще більше ранить та вбиває цю нищівну реальність. 

Душ. Як же я не здогадалася? Заходжу й ціпенію. Так, я знайшла його саме там. Майже непритомного й усього у крові. Не вигадую нічого ліпшого, як дотягнути його до душу й увімкнути воду. Зі страхом та швидкістю світла відкриває свої очі в котрих, шторм та гроза. І біль пронизує новою судомою серце.  

– Хм... Слабаком виявився, не зміг... не зміг... – нервова усмішка і знову відключається.    

Вибігла з кабінету уся мокра, шукаю поглядом чи Макара чи Сашка. Але матір вашу нікого. Нікого. Й вити від безсилля хочеться. Йому не можна пити! Не з його ліками.  

Подзвонила Василю Степановичу з надією, що хоч якось можна допомогти Льоші. А він сказав додому везти, напоїти солодким чаєм й дати проспатися. Й набравши номер охорони викликала хоч когось аби допомогли занести Верді до машини. Тут і Саша з’явився.   

– Діано Григорівно, що відбувається?  

– Що? Де тебе носило, дозволь поцікавитися? Чому ось він – обводжу пальцем Верді. – напився. Точніше не так. Чому ти дозволив приймати йому ліки й алкоголь?  

Але охоронець нічого не відповів, пробурмотів, щось собі під ніс й сів за кермо.  

Вже в будинку Верді. Як виявилося він більше не живе у квартирі. Заміський двох поверховий будинок з величезним садом. Все тіж панорамні вікна, все ті ж сірі тони. 

Вже у будинку я зробила чай та намагалась привести до тями Льошу. Верді проспав добрих дві доби. А мені здавалося ніби пів сторіччя за цей час пройшло. Першу добу марив, кликав мене, я й не наважувалася відійти. Розриваючись між двома дорогими серцю чоловіками. 

Давала багато пити рідини, крізь його затуманений стан водила до вбиральні адже нудота підкочувала й накривала його хвилями. Допомагала перевдягатися, коли від жару весь промок.