Глава 28

ДІАНА

– Так, слухаю.  – відійшовши до туалету підіймаю дзвінок Марії Антонівни. 

– Ді, тут… тут Матвія швидка забрала.  

– Що? – все, що зривається з моїх губ. А після дикі удари серця.  

– Сказали, алергічний шок. Він задихатися почав.

  – Скажіть, що ви жартуєте. Прошу. – практично зірвалася на крик. – До якої лікарні їдете? Ну, швидко… – намагалася хоч якось зібрати думки до купи.  

Да, за що ж це все? Руки мов в навіженої тремтять. Сльози біжать. Що робити? Що?... Маленький потерпи трохи, мама скоро буде поруч, я тобі обіцяю. Мама буде поруч…  

Боже, як же я втомилася бігти, боротися, все. Все, здалася мені ця робота… Я більше не можу, не можу так. Я намагалася, намагалася коли його шукала, коли чекала, коли сама ж собі надію давала, що ми потрібні. Але ні. Ні, ось іди ти Верді до лісу. Дістало. Дістало все. 

– Аааааааааа. – кричу біжучи, дорогою до машини.  

Якщо я зараз зламаюся, хто ж Матвійчику бойовий дух подарує. Йому ні до чого ось ці всі сльози, Він ще маленький, він... Він моя сила. 

– Господи, прощу, лиш би все гаразд було. Я сама до цього віслюка впертого прийду. Я не залишу його. Я вмовлю на операцію. Будь ласка, хай лиш з моїм маленьким все буде добре. Боже… прощу… 

Через дві години до мене вийшов Василь Степанович, повідомивши, що це була алергічна інтоксикація.  

– Сьогодні до Матвія тебе пустять та можеш бути з ним. Завтра я зроблю усе можливе, щоб вам дозволили поїхати додому. Його стан ми нормалізували. Тому не плач, сильний у вас син, хоча є в кого.  

Нас виписали через два дні. Два дні мій маленький навіть їсти відмовлявся. Вередував, плакав, але метод є хороший. Хоч наш тато більше не співає та у мене є усі його пісні. Матвій як чує хоч одну одразу припиняє плакати і дивиться так уважно, як же я відреагую.  

Я була страшенно зла. Я не могла зрозуміти чому за два дні не можна було прийти до нас?

Вже о першій годині я стояла під дверима нашого ТК. Він не прийшов, ні в лікарню, ні додому. Верді, да що ж з тобою таке? Поки Матвій спав я все плакала і не могла зрозуміти, коли ми стали чужими один для одного? Ми ж наче поговорити мали. Тому і вирішила, що досить мовчати, досить. Все скажу, все що думаю, тільки б вистачило сил.   

– Що прийшла до лицаря свого. В кабінеті не просихає другий день. – плювала Олена своєю отрутою, а я не втрималась й вліпила їй ляпаса.  

– Ти, ще пошкодуєш... – кричала вона у спину.

А як же. Пошкодуєш ти, і я хоч ніколи не розкидалася такими звинуваченнями. Проте зараз говорю з величезною впевненістю все зроблю, щоб пошкудувала.

Я залишила Матвійчика у Наді, адже якщо Верді не в стані зі мною навіть розмовляти, дитині хоч і маленькій це ні до чого.  

Зайшовши до його кабінету помічаю розкидані речі, пляшки, сліди крові. Безлад, але самого Верді немає. Біль пронизує десь в середині грудей. Заплющую очі, стримуючи сльози, які так і хочуть вирватися від відчаю й втоми. Але чую глухий стогін, котрий ще більше ранить та вбиває цю нищівну реальність. 

Душ. Як же я не здогадалася? Заходжу й ціпенію. Так, я знайшла його саме там. Майже непритомного й усього у крові. Не вигадую нічого ліпшого, як дотягнути його до душу й увімкнути воду. Зі страхом та швидкістю світла відкриває свої очі в котрих, шторм та гроза. І біль пронизує новою судомою серце.  

– Хм... Слабаком виявився, не зміг... не зміг... – нервова усмішка і знову відключається.    

Вибігла з кабінету уся мокра, шукаю поглядом чи Макара чи Сашка. Але матір вашу нікого. Нікого. Й вити від безсилля хочеться. Йому не можна пити! Не з його ліками.  

Подзвонила Василю Степановичу з надією, що хоч якось можна допомогти Льоші. А він сказав додому везти, напоїти солодким чаєм й дати проспатися. Й набравши номер охорони викликала хоч когось аби допомогли занести Верді до машини. Тут і Саша з’явився.   

– Діано Григорівно, що відбувається?  

– Що? Де тебе носило, дозволь поцікавитися? Чому ось він – обводжу пальцем Верді. – напився. Точніше не так. Чому ти дозволив приймати йому ліки й алкоголь?  

Але охоронець нічого не відповів, пробурмотів, щось собі під ніс й сів за кермо.  

Вже в будинку Верді. Як виявилося він більше не живе у квартирі. Заміський двох поверховий будинок з величезним садом. Все тіж панорамні вікна, все ті ж сірі тони. 

Вже у будинку я зробила чай та намагалась привести до тями Льошу. Верді проспав добрих дві доби. А мені здавалося ніби пів сторіччя за цей час пройшло. Першу добу марив, кликав мене, я й не наважувалася відійти. Розриваючись між двома дорогими серцю чоловіками. 

Давала багато пити рідини, крізь його затуманений стан водила до вбиральні адже нудота підкочувала й накривала його хвилями. Допомагала перевдягатися, коли від жару весь промок.

Матвій на диво поводився тихенько, в ночі капризував, але не було ні температури, ні будь-яких подразників. Що полегшувало мені хоч трохи завдання.

Олену намагалися заарештувати за замах на вбивство. Проте не знайшовши підстав відпустити. Тепер вже підстави шукаю я. Бо впевнена, що це все її рук справа. І я знайду, звісно не без допомоги Вікусі й майора. Виявилося, що її мій тато підставив до мене у ролі наглядача. І це мене шокувало найбільше. Адже виходить що він все ж таки не відмовився від тієї ідеї заподіяти моїм близьким шкоду.