Глава 26

ДІАНА

– Привіт. Я дома. – мовила я відчинивши двері.  

– Матвію Олексійовичу лиш ложечку, ну. – на мене чекало не мале здивування, адже з Матвієм сидів Гліб й  намагався  вмовити маленького поїсти. А той не піддавався ні в яку.  

Як виявилося Майор пішов годину тому. Добре. Він все ж таки й не повинен був весь день тут бути. 

Я погодувала Матвія й ми вийшли трохи погуляти. Звісно прогулянка не вдалася без ексцесу. Трохи стукнулися чолом об асфальт. На одну хвилину відвернулася, а мій кавалер раптом захотів самостійності. Так то ми вже помаленько ходимо. Але вдома й за ручку. Сьогодні ж напевно хотілося спробувати чого нового. Тому крику було на весь парк. Обробили, але досі видно, що злякався. 

Мій маленький, у самої серце защемило. Так, все лягаємо спати, сьогодні наче немає температури. Повинні виспатися. Як же я люблю цього маленького солодкого хлопчика. Саме заради нього готова хоч гори звернути, хоч океан переплести.  

А з новим днем усе теж саме. Марія Антонівна з Матвійчиком, а я працюю. Як ж хочеться іноді залишитися вдома й побути з цим маленьким таким рідним хлопчиком. Тільки ось допрацювати потрібно півтора тижні  й можу бути вільною.  

В офісі все стабільно. Тому я вирушаю одразу на 3 поверх, де в мене було збережено місце для мого магазину. Льоша говорив, що відкриваються магазини в Америці, тоді дизайн думаю розробляти не потрібно. Приміщення 10х10 йому підійде. Тоді залишилося скласти угоду.  

Вже в кабінеті я помітила розкидані папери та три пляшки рому. Й якщо можна так сказати нерухоме тіло на дивані. Хтось вчора лікував рани? Щось не схоже на Верді, лезом промайнуло в думках отруюючи серце з новою силою.  

Прибравши у себе у кабінеті, поки ми ділили цей кабінет на двох. Я пішла до Олевського узгоджувати площу для магазину. Віддавши в руки йому усі потрібні документи, взялася за чужу частину роботи, але так хотілося пофантазувати над ідеями до колекції парфумів, що руки так і не втримались.   

Сіла малювати ескізи затрималася, навіть не так. Зовсім забула про час. Тому основну роботу вже виконувала вся на нервах. Не навиджу спізнюватися. Ні на зустрічі, ні з здачею документів. 

Я повинна була забігти до Наді в бухгалтерію та до наших юристів занести їм документи на нових орендарів. Але мого секретаря не виявилося на місці, щоб підготувати всі потрібні папери й прийшлося самій їх шукати у її комп’ютері.  

– Маш, ти бачила котра година?  

– Майже 12, а що? Я була в перукаря. Ну зрозумійте ви, новий начальник, потрібно виглядати як мінімум елегантно. Хоча ви заміжня, вам не зрозуміти. – чомусь саме ці слова викликали у мені напад сміху.

– Машенька, я все розумію, але якщо ти не знала – говорю спеціально пошепки. – Саме цей начальник одружений і у нього є син. Тому дарма витратила гроші. І щоб я не звільнила тебе прямо зараз надай мені готову звітність про тих кого наш новий начальник звільнив та їх особові справи.  А ще всі списки орендарів, я вчора тобі їх на пошту кидала.

– А... я...я їх ще не проглянула, можна до кінця дня, краще завтра вранці. – почала запинатися дівчина.

  – Зрозуміла. Ти звільнена. Зайди до бугалтерії за розрахунком. Підпис Мая Дмитрівна поставить завтра.  

– Діана Григорівно, відколи це ви стали таким великим начальником? – підійшов до мене Олексій Дмитрович. Та обіймаючи за плечі, промовив тихіше – Зайди до мене. Є розмова.  

Зайшла.

– Так, слухаю.   

– Ні, це я слухаю Садовська.  

– Я Верді. – не давши договорити, виправила його. Сам виправляв, а зараз же спеціально дразнить.

– Послухай Верді, ти що з себе уявила? Що ось це таке? – вказав рукою на пустий міні-бар..  

– Що? Міні-бар з пляшкою мінералки та стаканами. – констатуючи факт відповіла я.  

– Не роби з мене ідіота.  

– Ааа, так, точно. Вчора хтось вирішив його мало не весь випити. Ну, ось скажіть, коли Верді пив. Ось і зараз не буде. Зрозуміло пояснила? – підвисила тон я.  

– Більш ніж. – видихнув, притиснувши мене до себе. – Рятувати мене вирішила? А я тебе просив? Ну, не мовчи я чекаю відповіді. – пальці стискають талію, а я лиш посміхалася. Адже знаю, що саме зараз справжній. Не той, що наказує, грає, ховається. А ось цей, що йде ва-банк. Прямо, холодно ставить питання, заганяючи собі кілки під ребра.  

– Мене терпіти лишилось недовго. І ти не просив. Я взмозі сама вирішити що і як робити. Якось же справлялася цих відімнадцять місяців. І ще, до твоєї уваги я звільнила нашого, ой пробач твого секретаря. Доведеться шукати нового.  

– Ревнуєш? З чого б це? – шепотів прямо у губи. Очі у яких не розуміння, ніби ходить по тонкому льоду.  

Ось тут я не стривалася й пройшлася язиком по губах, які так і саднили від бажання його поцілувати, ще з того дня як вирішила звільнитися. Да кому я брешу, ще відтоді як побачила його тут, зовсім поряд.  

Поки я думала, вагалася, мучила себе цим бажанням Верді брав і робив. Вже за мить я відчувала його владні губи на своїх. Натиск й нахабство зводили з розуму. Я сумувала. Тому не стримуючись торкнулася його шиї однією рукою, а іншою все ж зарилась в волосся.