Глава 25

АЛЕКС

– Я не хочу, щоб за них доводилось платити. А особливо тобі. Я звільняюсь Верді, досить. Я втомилася. Мені нічого, абсолютно нічого не потрібно було, окрім довіри. – глянувши на нього в останній раз вийшла з кабінету.  

Не міг я їй усього розповісти. Не міг та й не хотів. Прогресуюча пухлина, що стискала ліву півкулю мозку, не дуже оптимальний варіант для щасливого подальшого подружнього життя. Лиш зараз виявилося, що доброякісна й ймовірність 83%, що операція завершиться вдало. Але не факт, що витримаю анестезію. Тут ось ризик величезний. 

Але чи потрібно воно мені? Чи потрібно їй? Проблеми до кінця життя. Ні, я не хочу бути для неї тягарем. Проводом для жалю чи сумнівів. Не хочу, щоб хтось через мене зламати її міг.   

– Льох, ти що зовсім охренів? – мало не вирвавши двері вривається Олевський.  

– Що таке? Проблеми? 

– Ти смієшся? Заява на звільнення від Діани.   

– Нехай звільняється.  

– Ні, друже ти мене не зрозумів. Вона залишиться тут! Тобі, що очі ріже, все рівно ж акції синові підуть.  

– Ти ж сам кричав, що зробиш все, щоб дівчина не керувала твоїм бізнесом. Що змінилося? 

– Що змінилося? Вона прямо тут мало не народила, адже я бляха продати ТК хотів. Хто ж знав, що вагітна?   

– Чого ж не продав? – спокійно. Навіть без емоційно.

– Ідіот, ти мене чуєш, у тебе син є. Син.  

– Макар, дай мені спокійно подохнути. Відчепися від мене.  

– Роби звісно, що хочеш, але ось тобі що скажу. Кожен тиждень вона до тебе на могилу їздила. Вона зубами землю була готова гризти, доводити, що ти живий, дозвіл на ексгумацію вимагала. 

– Зрозумій, я найслабший у цій грі, і колись у мене точно поцілять. Чи витримає тоді вона? Чи зможе далі боротись? А поки, поки я маю час я подбав про них. Я зробив усе, щоб їх майбутнє було без виродків. 

– Ти знав усе?  

– З першої хвилини. Кожного дня зводячи зуби до скрипу нагадував, заради чого усе це розпочав. Кожного дня мене рвало на шматки, що поруч бути не можу. Та я в правій руці не тримати нічого не можу, скажи чи допоміг би я їй? А так, хоч вона цього не бачила.  

– Придурок. Я б вмазав тобі, але...

– Так бий. Що вже. – встаю й руки розправляю.

– Кажу ж баран. Все йди до лішого. – пішов так само грюунувши сверима. 

А я знов сів за стіл. Все ж потібно було розібратися з тим договором. Розібратися взагалі з усім, бо мала своїм телефонним дзвінком вибила землю з під ніг.

Тоді як Саню набрала, думав кину й одразу до неї. Охорона їй потрібна. А для чого не каже. Так і хотілося відлупити. Звісно охорона в них і так була. Та здається мені працювала вона ой як погано. Раз з'явилася реальна потреба в ній. 

Попросив у Саши тих замінити,  він довго думав кого поставити, щоб без проколів. Я ж до ранку вирішив, що своїх  віддам, мені то й без них норм. А для нех треба найкращі. 

Вже потім дізнався, що біля будинку залишила. Одного в квартирі, другиц під під'їздом в тачці. Не витримав на наступний день сам в компанію приперся. Бо от ні грама не зрозуміло, чого раптом злякалася.  

– Льох, я це... – увійшов в кабінет Саша

– Не мнись, давай по справі.

– Раф з Киновим щось мутять. Минулого тижня люли Тім тут були. – різко підняв голову. Здавалрся, що з носа пар піде. – Спочатку я не помвтив. Типу якийсь мужик на зустріч прийшов, ну багато ж ходить. А сьогодні, щось стукнуло перевірити задній вхід. По камерах видно як той в машину Тіма сідав. Що конкретно хотів не знаю. 

– Чудово. Ось я і дізнаюся. Організуєш зустріч? 

Вже через годину я летів з шаленою швидкістю на зустріч, котра точно вартуватиме другові життя. І навіть якщо й мені, плювати. Бо моїх ображати не можна!

– Ох, не ту ображати взявся. 

– Привіт. А чого так швидко? Що красуня чи як там її розтріпалася? Розчарований, наче й залякав її. Виявляється дівчинка виросла. – підступає з впеаненістю у своїх брехливих очах.

Я ж погляду не звожу з його тулуба. Секунда і дістає ніж. Раф. Ну до чого ж ти передбачуваний. Хоч би підготувався. Б’ю ногою у його праву і він летить на землю. Та все ж швидко підіймається, махаючи своїм не до ножем. Ах… Блін. До махався. Пропускаю його удар, ти диви, ще полоснути під ребрами встиг. Добре, хоч знаряддя мого «вбивства» тупе як його хазяїн. – Ти ножі, хоч гострити вмієш? – б’ю у спину ліктем, потім у ліве коліно.  

– Зловив все ж таки, паскуда. – шипить щось коли,для стаю коліном на хребет загинаючи руки під ним, таким чином блокуючи їх.