Глава 24

З самого ранку залишила Матвійчика з майором. Сьогодні його черга похресника няньчити. Пообіцяла раніше звільнитися, тому потрібно швидко закрити усі поточні справи й йти у омріяний декрет. Втомилась я. А керувати є кому. 

– Доброго ранку Діано Григорівно, чудово виглядаєте. – сказав один з охоронців біля входу на територію.  

Сьогодні я вдягнена у трикотажну спідницю міді кольору вишні, такий же топ. Шкіряна куртка та чорні замшеві ботфорти.   

– Дякую.  

– Кралю, можливо сходимо кінчик якийсь глянемо? У мене вдома такі фільми, що тобі й не снилися.– сказав другий охоронець.  

– Пробачте, але я не знаю хто ви. І ця розмова мені не приємна. – відповіла я намагаючись пройти.  
Ну, теоретично знаю, це нічні охоронці. Їх зміна закінчується о 9. А практично, так рано на роботі я не з’являлася. Тому, їх імена на щастя мені не відомі. 

– Ну, киця-мурка, не ламайся.  Давай сходимо? Ти, он диви яка гарна. – говорив він, торкаючись мого плеча.  

– Припиніть мене торкатися! – не втримавшись крикнула я. – Ще раз, це повториться ви роботи собі навіть на складах не знайдете. Уж повірте, я в змозі це влаштувати.  

– Ух ти яка ділова. – не здавався той другий.  

– Діано Григорівно проблеми. – раптом підійшов до мене Олександр. Так, той самий, що охоронець мого чоловіка.  

– Олександре, доброго ранку. Поясніть хлопцям, що не слід пропонувати заміжній дівчині кінчик дивитися. – він лиш посміхнувся.  

– Гаразд. Я Вас зрозумів. Звільнені. Здасте зміну й до мене зайдете.

– Вітаю з поверненням на посаду. І будь ласка Олексію Дмитровичу не кажи. – скала прохально долоньки.  

– Дякую, та я не звільнявся. Ми з вами просто не пересікалися. – запитально прищурила погляд. – Добре. Я не скажу. 

– Дякую тобі. Дякую. – обійняла й попрямувала до ліфту. 

Піднявшись на потрібний поверх, я за звичкою пішла одразу до свого кабінету, адже проблеми з орендами ніхто не відміняв, потрібно ж їх комусь вирішувати.  Тому поки є можливість, можу хоч з договорами розібратися.  

Скільки я паперів тут підписала, мріючи, що колись справжній гендиректор займатиметься цим. Та 1,5 роки не минули безслідно, я звикла, що повинна все вирішувати одна, без будь чиєї підтримки.  

З татом ми перестали спілкуватися одразу після загибелі Льоши, адже лиш я за його словами така дурна, хто правду знати хоче, хто шукає винуватців і дістає слідчих. Замість того, щоб йому бізнес передати, сама туди лізу.  

Потім і мамі заборонив зі мною спілкуватися. Я дуже довго думала чому, намагалася хоч щось виправити поки не пришла до його кабінету й не почула слова, котрі вбили в мені все бажання будь-що змінювати. 

– Як ти не розумієш, він повинен подохнути в муках. Повинен звинувачувати себе у тому, що не вберіг найдорожче. Спочатку втратить батьків, а потім вагітну дружину. І мені плювати як ти це зробиш, якщо доведеться, хоч ґвалтуйте, але дитина не повинна народитися живою. Я зроблю усе, щоб Верді шкодував, що існує навіть на тому світі.  

– Вона ж твоя донька. – говорив якийсь не знайомий голос.  

– Вона сама обрала його.  

Не пам’ятаю як вийшла з його офісу й пішла до батьків Льоші. Намагалася попередити, дати зрозуміти, що мій тато справді може нанести їм шкоди. Але Дмитро Павлович, сказав, що  знав усе. Знав ще відтоді як ми вперше з Льошкою розійшлися. Адже тато приїжджав, просив втихомирити сина.  

Вже через деякий час Верді старший розповів мені, що охорону до мене приставив, як тільки дізнався, що вагітна. Тому ніхто навіть не посмів би. Батьки Верді мені дуже багато допомагали, але не з його роботою. Адже воно їм не потрібно і мені радили відмовитися.  

Я ж відмовилася лиш від охорони. Для чого вона мені? Наівна. Виявляється треба.

Та вже після пологів Макар став допомагати з бізнесом. Говорив, що не очікував від слабкої дівчинки того, що я зробила. Адже з часом і клієнти знайшлися, і конкурентів на місце поставити вдалося, і модернізувати новими ідеями ТК вдалося. Всі лиш дивувалися, що я змогла підійняти ТК до рівня одного з  кращих в місті.  

Та і проблеми у нас звісно були. Ось як наприклад з іграшковим магазином. Заборгованість та пеня, котру вони не сплачують вже перевисла за 50 тисяч. І комусь потрібно усе це вирішувати. Я граюся з документами, а Макар словами дає зрозуміти чому вони повинні нам сплатити усю суму. Так і поділили роботу, дійшли до спільних умов. 

– Маш, підкажи будь ласка, хто був у моєму кабінеті?  

– Олексій Дмитрович вчора заходив. А що? Щось трапилося? – здивовано вбігла до кабінету помічниця.  

– Все гаразд, але з свого облікового наш начальник не вийшов, ще у комп'ютері деякі документи змінив.  

– Так давайте я йому зателефоную...  

– Ні, йди працюй. Я сподіваюся, що звіт про обсяг робочих місць готовий?  

– Ем... Я допрацьовую. До речі... Там Олексію Дмитровичу лист прийшов. Не електронний, дивно якось. Але передайте будь ласка.  

– Гаразд, Маш дякую...   

Як тільки дівчина пішла, одразу захотілося відкрити, дізнатися що ж там. Але совість не дозволяє. Чому ж інтуїція підказує, що там щось важливе?